Богун Валерія, 1 курс, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шуляк Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я – Валерія, мені 15 років, але моє щасливе дитинство вже не повернути.... Особливо любила літні канікули у бабусі. Пам’ятаю, як збирала ягоди, бігала босоніж по траві та сиділа вночі біля вогнища, слухаючи розповіді дідуся. Ще восени 2021 року вперше з сім’єю полетіла відпочивати за кордон, в Туреччину. Планували наступного року відвідати іншу країну.

Але вранці 24 лютого 2022 року я прокинулась від вибухів. Розпочалась війна, повномасштабне вторгнення.

Я вже знайома з цим. У 2014р. Мій тато брав участь в АТО. Тоді ми з мамою дуже хвилювалися за батька і чекали на його повернення. Мій тато – справжній герой, я ним пишаюсь! Кожного разу, коли він приїжджав у відпустку, були раді побачити живим та здоровим. Я сумувала, мені не вистачало його.

24 лютого 2022 року він знову пішов до військкомату, а наступного дня поїхав на схід. По цей день захищає нас, а ми з мамою чекаємо на нього вдома та віримо у перемогу.

Спілкування з друзями в інтернеті було для мене справжнім подарунком. Ми могли годинами розмовляти про все на світі, це допомогло мені відволіктися від поганих думок. Я зрозуміла, що дружба – це найцінніше, що у мене є. Пам’ятаю, як з подругою влаштували онлайн – вечірку на День народження. Ми одяглись у святковий костюм, приготували смаколики і танцювали всю ніч. Це була одна з найяскравіших подій того року.

Також була зібрана валіза, щоб їхати подалі від зони бойових дій. Але, дякувати нашим героям, наступ зупинили, і ми залишилися вдома.

Віримо в перемогу! Віримо в ЗСУ!