Парцерняк Марія, 1 курс, ДПТНЗ "Жмеринське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Свистун Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ми пам’ятаємо початок -

Здригнувсь годинник на стіні …

Страшний початок на світанні

Повномасштабної війни.

24 лютого 2022 року… Цю дату страшно й згадувати. Якби 23 лютого мене запитали, що буде завтра, я б відповіла: «А що завтра? Завтра у нашій школі має бути конкурс, я виступатиму на сцені. Що не так?». Чи могла я тоді знати, що завтра навіть не згадаю про конкурс талантів у школі? Думка буде лиш про те, як пережити цей день… Чи ж було страшно? Звісно, а кому ні?

Чому ж ця дата ( здається, звичайна)так раптово змінила все?

Кожен день минав у напрузі й тривозі, але саме 28 лютого я запам’ятала детально, хоч цей день має дві «сторони медалі». Саме в той день я почала займатись волонтерством. У суботу ,26 лютого, ми з мамою випадково побачили оголошення про збір скляних пляшок для «бандерівського смузі» і, звісно ж, ми не змогли його оминути. Через два дні, саме 28 лютого, ми пішли у те саме приміщення, де люди починали займатись плетінням сіток. Для нас це було не зовсім нове заняття, бо вже займались цією справою й у 2014 році. Спершу ми просто різали тканину, з якої інші люди плели маскувальні сітки. Різали все: старі речі, відходи від виробництва одягу, постільну білизну. Люди приносили з домівок все, що було. Це була доволі «брудна» робота, але це не можна навіть порівнювати з тим, в яких умовах знаходились і знаходяться наші захисники.

Пізніше ми почали виплітати сітки різними техніками. Знали б ми тоді,  в яку велику справу це все перетвориться...

У той же день я і вперше почула свист ракети. Можливо, саме через це я так добре запам’ятала цю дату. Пам’ятаю, як страшно було лягати спати, адже ж не було впевненості, чи взагалі прокинешся зранку…

Наприкінці весни волонтери з Вищого Професійного Училища зголосились зробити власний волонтерський центр.

Довго мудрували над назвою, і ось - з’явились «Маскувальні феї»! Саме тут я зосередила всі свої зусилля.

Спочатку ми також плели зі старих речей, тканини, постільної білизни, яку навіть фарбували у потрібні відтінки і кольори: зелений, коричневий, жовтий, оливковий, пісочний. Ми працювали цехами: перший цех нарізає тканину на стрічки, другий вплітає їх на основу. Пізніше з’явилась потреба в окопних свічках та «марушах» ( кікімори або маскувальні костюми й плащі), і «феї» просто не могли пройти повз ці замовлення.

Щодо мене, то найбільше я люблю плести маруші, але це дуже кропітка робота, в порівнянні з плетінням сіток. Хоч все це неймовірно важко робити, ми ніколи не зупинялись на шляху до Перемоги.

Пам’ятаю, як вперше ми отримали подяку. Радості не було меж! Але найкраща подяка – це подяка від наших воїнів, які стоять на захисті і дають нам змогу жити. Саме тому ми повсякденно повинні допомагати саме їм! На сьогодні ми уже набули досвіду. Від цього не легше плести, але, я вважаю, нас можна вважати професіоналами в цій справі, як би голосно це не прозвучало. У нас багато замовлень, є натхнення, мотивація і  було би все просто, але … Основа  і тканина для маскувальних сіток і костюмів не безкоштовні. «Феї» беруть гроші на це з власної кишені- хто скільки може.

«Донат не буває маленьким» - і волонтери розуміють це найбільше. Ми цінуємо кожну гривню, яка надходить, бо навіть вона, може допомогти та врятувати життя!

Тому, ми будемо продовжувати допомагати нашим героям, усім, чим тільки зможемо, адже від цього залежить майбутнє нашої держави!