Лукашук Вікторія, І курс, спеціальність "лікувальна справа", КЗ "Криворізький фаховий медичний коледж" ДОР

Вчитель, що надихнув на написання — Гладун Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Стоячи на вулиці, я неодноразово думав, що буде завтра. Напевно, в часи війни це може здаватися безглуздим, адже 

й справді не знаєш, коли до тебе завітає темна панна на ім'я Смерть, аби ти назавжди зміг заснути, не бачачи кольорових та приємних снів.

Перед самою війною ти покинула мене, тож увійти в цей марафон виживання я мав сам. Спершу мені було доволі складно, не буду цього приховувати. Сусіди неодноразово наголошували на тому, щоб я поїхав з цієї країни, але ти добре мене знаєш. Живучи тут з самого дитинства, відчуваючи пахощі холодної зими та теплого літа, я не міг покинути це і полинути якомога далі. Знаєш, війна принесла на своїх крилах цілий огром смертей та болю. 

Я неодноразово намагався записатися до лав військових, проте мій вік, як мені сказали, не дозволяв цього зробити. 

Якби ж ти знала, як гидко мені дивитися на той телевізор, по якому кожного ранку мерехтять цифри, збільшуючись до жахливої кількості. Людей стає все менше і менше, люба. Та я все одно вірю в нашу перемогу. До кінця віра не полишатиме мене, можеш не сумніватися.

Ті ракети, мов темні хижі птахи, літають по небу, через що дівчина-сирена починає свою жахливу пісню, завиваючи її занадто часто для моїх бідних вух. Добре, що ти цього не чуєш. Війна співає жахливо, повір на слово.

Перший рік проходив дуже повільно. Дні здавалися нескінченними, і ніяка справа не дарувала мені спокою. Після нового року я закурив свою першу цигарку, а за нею на холодний сніг полетіло ще декілька. Бридке відчуття, коли вдихаєш морозне повітря, живучи самісіньким у місті, де ти нікому, хай йому грець, не потрібен. А потім видихаєш хмару диму, розуміючи, що з нею розчиняються і твої мрії, й надії на краще.

Та один випадок таки змусив мене поглянути на світ очима дитини. Так, я благаю тебе не сміятися, бо й сам вже починаю ледь стримуватися, аби не посміхнутись, згадавши той дивний день.

Після того, як наш будинок було зруйновано, я попрямував до найближчого метро, аби мати хоча б якийсь притулок.

Гамір там не стихав ні на хвилину. Малі дітлахи з дорослими обличчями сиділи по кутках, укрившись ковдрами, щоб не замерзнути від тогочасного морозу. Закутавшись у шарф дужче, я підійшов до вільного місця на лаві, на якій сидів ще один малий хлопак, розмовляючи сам із собою. Напевно, йому було страшно або ж самотньо. Я цього не знав.

Заспокоївши себе думкою, що мама пішла поговорити по телефону, я узяв до рук цигарку і вже хотів зробити свою справу, як мене перервав тоненький голос малого:

— Дядечку, а ваш дім також зруйнували ракети? Так?

У відповідь я лише кивнув, бо не дуже кортіло починати розмову з цим хлопцем, але він лише продовжив:

— І мій також.

Рука застигла. Не в змозі донести цигарку до своїх вуст, я викинув її на підлогу, повернувшись лицем до невгамовного хлопця. Як він пізніше пояснив, його звали Стасик.

— А хочете, я намалюю вам нове житло? — спитав він. Не чекаючи відповіді, малий хутенько витягнув з кишені крейду та почав свої мальописи на холодній підлозі. Натовп навколо потроху зростав, адже кожен хотів поглянути на результат його старань. Невдовзі Стасик вже тягнув мене за руку, аби я зацінив його “витвір мистецтва”. Підійшовши до місця, де він нещодавно малював, я застиг, ледь стримуючи сльози, що з'явилися на моїх старечих очах.

І знаєш що, люба? Я кинув курити, зрозумівши, що сенсу в цьому нема аж ніякого. Я досі живу біля цієї несправжньої домівки, яка дечим нагадує нашу розбиту багатоповерхівку. Тут іноді холодно, проте багато життєрадісних людей, з якими гарно проводжу час. Я знаю, що ти вже не повернешся, але завжди чекатиму, коли ми знову житимемо разом. Хоча б в оцій… намальованій оселі.