Щербак Анна, 029-24-1 група, Дніпропетровський транспортно-економічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Пукар Оксана Андріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів — здається, що це так багато. Час, за який можна здійснити мрію, змінити своє життя або побудувати щось нове. Але для нас, українців, ці 1000 днів стали символом боротьби, втрат і надії, яка допомагала не зламатися. Війна увірвалася в наше життя раптово, змусила переглянути все, у що ми вірили, і заново відкрити себе.

Для мене, як і для більшості українців, війна розпочалася з новини по телевізору. Перші декілька днів я не сприймала це серйозно, думала, що війна відбувається десь далеко і до нас цей жах не дістанеться. Лише потім я втямила що ж відбувається насправді. Зрозуміла, що це не страшний сон, не просто тривожні новини і гучні звуки тривоги. Спершу було важко зрозуміти, що це справді відбувається з нами, тут і зараз. Чи можливо, що наші мирні міста можуть стати місцем руйнувань? Проте реальність стала ще страшнішою, коли перші ракети влучили в будинки, лікарні й школи. В перші дні я почувалася безсилою і розгубленою, ніби позбавлена права на власне майбутнє. Але згодом ця безпомічність перетворилася на силу.

Кожен день війни навчив мене цінувати момент, у якому я живу. Зранку відкриваю очі й відчуваю вдячність за те, що бачу світло, чую голоси близьких людей, можу торкнутися своїх рідних. Ці прості речі, які раніше здавалися звичними, тепер стали надзвичайно важливими. 

Усвідомлення того, що життя крихке й може обірватися в будь-яку мить, змінило мої пріоритети. Я стала цінувати дрібниці: запах свіжого хліба, прогулянки на природі, час, проведений з родиною. У війні з’явилося нове розуміння щастя.

З перших днів війни в нашій сільській школі було відкрито шелтер. Я час від часу приходила туди, щоб допомагати з чим зможу, тому у мене було багато можливостей дізнатись особисті історії людей, що пережили обстріли, руйнування своїх домівок та смерті рідних. 

Деякі члени моєї сім’ї та родичі зараз воюють у лавах ЗСУ. Ми дуже за них хвилюємось і намагаємось тримати з ними зв’язок.

Тепер я набагато частіше бачу й чую про приклади мужності й доброти, що надихають не опускати руки. І хоча, здавалось би, ми стаємо все ближче до межі бойових дій, та наша віра в перемогу стає все сильнішою.

Кожен з нас пройшов свій унікальний шлях за ці 1000 днів. У когось це шлях біженця, у когось — солдата, у когось — матері, що втратила сина, у когось — волонтера, який самовіддано рятував життя інших. Але всі ми разом єдині у нашій боротьбі за свободу, за право на життя і мир у своїй країні. Війна відкрила мені новий погляд на українців. Ми виявилися надзвичайно сильними, незламними й здатними підтримувати одне одного навіть у найтемніші часи.

Я не знаю, скільки ще днів триватиме цей шлях. Але одне я знаю точно: ці 1000 днів навчили мене головного. Ми, українці, здатні боротися, мріяти, підтримувати одне одного й не здаватися. Ми здатні не просто вижити, а й відбудувати своє життя. І я вірю, що після цієї боротьби настане день, коли ми всі святкуватимемо перемогу — перемогу сили, мужності й правди над темрявою.

Ця війна змінила мене, але водночас зробила сильнішою. І тепер я знаю, що ніколи не піддамся страху чи зневірі. Наш шлях важкий, але саме він веде нас до нового світанку, який ми вили. Слава Україні!