Жукова Світлана, вчитель, Прилуцький технічний фаховий коледж
«1000 днів війни. Мій шлях»
Я знала, що буде війна. Повномасштабна. Кривава. Страшна.
Я відчувала, що вона буде, на рівні підсвідомості. Зрозуміла, що насувається біда 3868 днів, або 10 років, 7 місяців тому, коли було анексовано Крим.
Пізніше на трасах державного значення я бачила пересування військової техніки. Питала у своїх знайомих, які займали серйозні посади: «Що буде?» І достатньо відомі в регіоні чоловіки, при посадах, сміючись, відповідали: «Не бійся, побряцають зброєю та й заспокояться».
Не вірила, що просто так все закінчиться. Знала, що буде війна.
У січні 2022 року побачила в ЮТУБі інтерв’ю військового розвідника Пілігрима «Що робити в час «Х», а через пару днів у програмі «Право на владу» він на всю Україну в ефірі говорив про страшні речі, у тому числі про те, що, коли цей час настане, буде хаос, отож треба взяти себе в руки, вивезти родину, домашніх тварин відпустити, мати при собі вже зібрану тривожну валізу, а в ній обов’язково ліки, воду, продукти на пару днів, документи, бажано зброю.
І я зрозуміла, що війна почнеться з дня на день. Говорила про це друзям, знайомим. Всі сміялися з мого стану, вважали, що я з’їхала з глузду.
Найскладніші розмови були з донькою, якій напередодні зробили операцію в Німеччині з приводу онкології. Я благала, щоб вона погодилася, щоб я вивезла її з Києва, бо вона була лежачою. Остання розмова з Олесею відбулася близько 00 годин 24 лютого. Я плакала в слухавку і просила: «Донечко, давай я тебе перевезу додому, інакше буде пізно!!!»
Пам’ятаю її слова: «Мамо, тобі треба лікувати голову». Коли путін у ту ж ніч оголосив про СВО, я не здивувалася, бо внутрішньо була до цього готова.
О 4.45 24 лютого я помчала автомобілем на Київ, але в саму столицю було в’їхати вже неможливо.
Доню через пару днів мені все-таки вдалося вивезти з Києва у село Сухополову Прилуцького району на Чернігівщині, яке опинилося практично в епіцентрі війни.
… Величезна колона руської техніки рухалася з Сумського напрямку. Інша колона спинилася в Ніжинському напрямку біля Монастирища. Телефонували знайомі і розповідали страшні речі: у Вільшані розстріли впритул двох чоловіків, біля Крупичполя - цілу родину, у Великій Дорозі впритул з танка вдарили в хату і хата згоріла в одну мить.
Страшні новини отримувала з Нового Бикова і Нової Басані, які потрапили в окупацію.
Руzькі зупинилися від нашої хати за 1 км. У них була проблема з логістикою чи зі зв’язком, і вони тиждень перестоювали в лісі поблизу села Сухополова. Вибухи гахкали з усіх сторін. А ми нікуди не могли поїхати, бо моя Леся була дуже слабка, ще й до того ж з поламаною ногою, ще й на милицях. Я гладила її по голові й заспокоювала, що все буде добре.
Тоді ми ще не знали про Бучу, Ірпінь, Гостомель і про те, ЩО могло б бути з усіма нами, якби орки зайшли в наше село, а далі в Прилуки.
… Та колона, що рухалася з Сумського напрямку, була частково розбита під селом Мільки біля Переволочної. Це був перший прийнятий бій на нашій прилуцькій землі.
З того часу я почала вірити, що все дійсно може і мусить бути добре. Але для цього, перш за все, я мала подбати про свій психічний (навіть не психологічний) стан. Щоб вижити. Щоб не з’іхати з глузду. Не впасти в депресію. Зберегтися хоча б для того, щоб пізніше відтворитися в нових поколіннях. Щоб лишилася Україна. І українці.
Вся Чернігівщина вважається прикордонням, але найбільше страждає Новгород-Сіверська, Городнянська, Семенівська та Сновська громади. Прилучанам гріх скаржитися. Отож, живу. Працюю. Доначу. Вірю.
Хочу, щоб, якщо не моє покоління, то хоч би діти чи онуки запанували на нашій, Богом даній Україні, і «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі»!
Жукова Світлана, вчитель, Прилуцький технічний фаховий коледж
«1000 днів війни. Мій шлях»
Я знала, що буде війна. Повномасштабна. Кривава. Страшна.
Я відчувала, що вона буде, на рівні підсвідомості. Зрозуміла, що насувається біда 3868 днів, або 10 років, 7 місяців тому, коли було анексовано Крим.
Пізніше на трасах державного значення я бачила пересування військової техніки. Питала у своїх знайомих, які займали серйозні посади: «Що буде?» І достатньо відомі в регіоні чоловіки, при посадах, сміючись, відповідали: «Не бійся, побряцають зброєю та й заспокояться».
Не вірила, що просто так все закінчиться. Знала, що буде війна.
У січні 2022 року побачила в ЮТУБі інтерв’ю військового розвідника Пілігрима «Що робити в час «Х», а через пару днів у програмі «Право на владу» він на всю Україну в ефірі говорив про страшні речі, у тому числі про те, що, коли цей час настане, буде хаос, отож треба взяти себе в руки, вивезти родину, домашніх тварин відпустити, мати при собі вже зібрану тривожну валізу, а в ній обов’язково ліки, воду, продукти на пару днів, документи, бажано зброю.
І я зрозуміла, що війна почнеться з дня на день. Говорила про це друзям, знайомим. Всі сміялися з мого стану, вважали, що я з’їхала з глузду.
Найскладніші розмови були з донькою, якій напередодні зробили операцію в Німеччині з приводу онкології. Я благала, щоб вона погодилася, щоб я вивезла її з Києва, бо вона була лежачою. Остання розмова з Олесею відбулася близько 00 годин 24 лютого. Я плакала в слухавку і просила: «Донечко, давай я тебе перевезу додому, інакше буде пізно!!!»
Пам’ятаю її слова: «Мамо, тобі треба лікувати голову». Коли путін у ту ж ніч оголосив про СВО, я не здивувалася, бо внутрішньо була до цього готова.
О 4.45 24 лютого я помчала автомобілем на Київ, але в саму столицю було в’їхати вже неможливо.
Доню через пару днів мені все-таки вдалося вивезти з Києва у село Сухополову Прилуцького району на Чернігівщині, яке опинилося практично в епіцентрі війни.
… Величезна колона руської техніки рухалася з Сумського напрямку. Інша колона спинилася в Ніжинському напрямку біля Монастирища. Телефонували знайомі і розповідали страшні речі: у Вільшані розстріли впритул двох чоловіків, біля Крупичполя - цілу родину, у Великій Дорозі впритул з танка вдарили в хату і хата згоріла в одну мить.
Страшні новини отримувала з Нового Бикова і Нової Басані, які потрапили в окупацію.
Руzькі зупинилися від нашої хати за 1 км. У них була проблема з логістикою чи зі зв’язком, і вони тиждень перестоювали в лісі поблизу села Сухополова. Вибухи гахкали з усіх сторін. А ми нікуди не могли поїхати, бо моя Леся була дуже слабка, ще й до того ж з поламаною ногою, ще й на милицях. Я гладила її по голові й заспокоювала, що все буде добре.
Тоді ми ще не знали про Бучу, Ірпінь, Гостомель і про те, ЩО могло б бути з усіма нами, якби орки зайшли в наше село, а далі в Прилуки.
… Та колона, що рухалася з Сумського напрямку, була частково розбита під селом Мільки біля Переволочної. Це був перший прийнятий бій на нашій прилуцькій землі.
З того часу я почала вірити, що все дійсно може і мусить бути добре. Але для цього, перш за все, я мала подбати про свій психічний (навіть не психологічний) стан. Щоб вижити. Щоб не з’іхати з глузду. Не впасти в депресію. Зберегтися хоча б для того, щоб пізніше відтворитися в нових поколіннях. Щоб лишилася Україна. І українці.
Вся Чернігівщина вважається прикордонням, але найбільше страждає Новгород-Сіверська, Городнянська, Семенівська та Сновська громади. Прилучанам гріх скаржитися. Отож, живу. Працюю. Доначу. Вірю.
Хочу, щоб, якщо не моє покоління, то хоч би діти чи онуки запанували на нашій, Богом даній Україні, і «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі»!
.png "Імена")
