Кузьміна Оксана, вчитель, Опорний заклад освіти "Миргородський ліцей "Лінгвіст" 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Так, напевно, влаштована психіка людини, що заперечує те, у що не хочеться вірити. Тому, незважаючи на вже очевидну загрозу вторгнення, яку неможливо було ігнорувати, мозок відмовлявся адекватно сприймати реальність.

І коли 24 лютого близько п’ятої ранку зателефонували знайомі й повідомили про вибухи,  відразу не вірилося. Хіба таке можливо зараз, у 21 столітті?

Хіба людство ще не зробило правильних висновків із попередніх війн? І чомусь першим, що спало на думку,  були слова з радянської пісні про те, чи хочуть «русскіє» війни…

Відчуття реальності прийшло, коли побачили довгу вервечку авто на виїзд із міста, неймовірні черги на заправках, порожні полиці в магазинах.

І ще зовсім недавно жваві вулиці раптом спустіли, лише поодинокі перехожі із стурбованими та зляканими очима час від часу пробігали ними. Потім знову були вибухи, зарево від пожеж на нічному небі. А тоді ми побачили у вікно літак перед своїм будинком. Він летів прямо на нас так низько, що видно було пілота в кабіні.

Здавалося, зачепить зараз дах. І ми не встигли навіть зрозуміти, чий літак – наш чи ворожий.

Так у мою країну, моє місто, мій дім прийшла війна… Вона змінила нас, наше життя, перекреслила мрії й плани на майбутнє, кинула у вихор безнадії, невизначеності, страху, розпачу.

Ми залишилися вдома. Мій дім – моя фортеця. Для мене це не порожні слова. Ні, будинок у нас не має метрових стін із бетону, вікон із куленепробивного скла чи сталевих віконниць. Це простенька, звичайна хата, побудована своїми руками, щоб тут жило щастя…

Тому навіть у ті перші дні війни, коли паніка захопила суспільство, перебування вдома заспокоювало й давало хоч якесь відчуття безпеки. Ми були не готові залишити рідну землю, свій дім. І тоді мій чоловік, батько моїх дітей, сказав, що зможе захистити нас тільки коли приєднається до війська, бо, сидячи вдома, нічого не доб’єшся, треба йти зі зброєю зупиняти ворога, а не сподіватися на те, що хтось інший не пустить його до твоєї хати. Так я залишилася сама з двома доньками-підлітками і своїми страхами.

Часом плакала вночі в розпачі: «А що, як дійдуть сюди? Як дітей вивезти?» Ображалася, бо в знайомих чоловіки вдома, раптом щось – врятують свою сім’ю. А ми? Кому потрібні, хто допоможе, коли буде в небезпеці сам? Але чоловіку не дорікала, бо знала, як важко і йому там.

Потім почалися тривоги, які тривали годинами, були сповнені невідомості, і тому швидко обростали домислами й фантазіями, бо, як кажуть, у страху очі великі. Я змушувала дітей щоразу лазити в підвал і сидіти там до відбою.

Особливо важко було вночі, очі злипалися, спали сидячи, пробирали дрижаки. У школі на два тижні оголосили канікули. Уроків не було. Але вчителі приходили й плели сітки, готували для військових.

Я інколи віддавала дітей до сестри, щоб не залишати їх самих удома, але старша донька, десятикласниця, відмовилася навідріз і теж ходила зі мною плести сітки. У пам’яті закарбувався один випадок, коли ми втрьох поверталися зі школи і якраз на відкритому місці, де немає ніяких сховищ, нас застала тривога. І те відчуття страху й розгубленості, коли виє сирена, як у фільмах жахів, а ти стоїш посеред площі з дітьми й не можеш зібрати себе докупи й щось зробити, мабуть, не забуду довіку.

Далі були десятки й сотні днів і ночей із тривогами. На зміну страху і розгубленості прийшли злість і затятість.

Були сотні й уже, мабуть, тисячі метрів сплетених маскувальних сіток. Навчання поновилося – попри  тривоги, вибухи, недоспані ночі й відсутність світла більшу частину доби. Ми вистояли, вижили й продовжуємо боротися за вільне й щасливе майбутнє задля своїх дітей.

Головне – не забувати, яку ціну платить наша країна за ту омріяну свободу й незалежність, і закарбувати це в пам’яті прийдешніх поколінь, щоб недаремними були ті жертви.