Сім’я Марії Олександрівни могла б загинути під завалами будинку, якби на декілька днів пізніше виїхали з Сєвєродонецька

За декілька днів до початку війни у нас в Сєвєродонецьку помер дядько. Ми займалися його похованням, а тут почалось пекло, бо 24 лютого пролунали страшні вибухи. У перші дні я зламала ногу, коли бігла у бомбосховище. Дякую військовим, які накласти гіпс.

Місто постійно обстрілювали - ми місяць не могли просто вийти із підвалу. Моя п’ятнадцятирічна донька дуже боялась, тому постійно плакала.

Нам ніяк не вдавалося евакуюватись, бо не було світла та зв'язку. Здавалось, що це все не насправді. Всіх тих складнощів не можливо описати.

На щастя, чоловік знайшов перевізників, і я з донькою поїхала у Рівне. На жаль, тоді у підвалі залишалися вся моя сім'я: чоловік, бабуся, дідусь і сестра. Вони згодом виїхали у Дніпро. У будинок, в якому ми ховалис, через декілька днів прилетіли снаряди: ще б трішки - і ми б усі загинули.

У Сєвєродонецьку я взагалі не спала ці дні, тому схудла на п'ятнадцять кілограмів. У жахливому стані, на милицях, я приїхала у Рівне в центр соціальної допомоги.

Зараз ми всі разом живемо у Києві, орендували тут квартиру. Я знайшла роботу, працюю перукарем. У чоловіка ж справи гірші, йому важко знайти роботу.