Крістіна Ігнатченко, 10 клас
Ліцей №3 Охтирської міської ради Сумської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Шмонько Ріта Леонідівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже тисячу днів я існую в чужому світі, у хаосі або в безладді. Правда в тому, що всі люди, місця, речі, які мене завжди оточували, враз змінилися. Як дитині, мені доводиться відчувати страх, який переживають мої батьки, а часом навіть водночас нести відповідальність за їхню та власну безпеку, коли паніка змушує мою родину втратити над собою контроль. Я живу в місті, що потерпає від неочікуваних ворожих терорів, де щоночі українські військові намагаються захистити цивільних громадян від іранських дронів-камікадзе, якими лякають  нас росіяни. Але всі охтирчани мають останні живі, місцями нереальні мрії на майбутнє, принаймні на найближче. Моя свідомість підвладна лише інстинкту самозахисту та прихованому страху, як і в кожного потерпілого від війни громадянина. Зараз я бачу, як нищиться суспільний мир, як військові здобувають статус героя, руйнуючи власну долю, лише задля того, щоб я та десятки мільйонів інших українців закреслили ще один пережитий день у календарі.

Усе життя я вважаю рідним містом Охтирку, що на початку повномасштабного вторгнення захищала українську столицю та сусідні області від наступу окупантів. Проте вулиці цього містечка буквально облиті кров’ю та засипані уламками будівель, де найвідважніші особи втратили життя найжорстокішим чином.

Мова йдеться перш за все про військову частину, на яку ворог скинув заборонену Женевською конвенцією в 1949 році вакуумну бомбу. Усі громадяни України родом з Охтирщини пам’ятають, що росія позбавила чисельну кількість військовослужбовців життя опівдні 26 лютого 2022 року. Згадане місце пов’язане з найболючішими спогадами моїх рідних. Але стоячи на колінах у храмі перед іконою Пресвятої Богородиці та оплакуючи загиблих щороку в той же день зими, ми ставимо питання самому Творцю: чому Ви вирішили не приносити горя саме нашій сім’ї, а не родині тієї згорівшої заживо військової медсестри, чий чоловік та донька залишилися сиротами, та до цього часу сподіваються, що покійна помирала без страждань; чому не дали реальну надію матерям, які місяцями розшукували своїх синів і доньок під завалами, але так і не знайшли їх живими. Мій батько залишився без подряпин, тоді як навпроти нього його ж побратими та посестри повільно перетворювалися на обпалені неживі тіла. Яку місію ми ще не виконали і чи маємо право після такого спасіння просити від Господа щось іще? 

Той страшний день мій тато згадувати не може. Тоді лише істерика, смерть і хаос витали в повітрі, а пам’ять перестала фіксувати майже всі події, що відбувалися в той момент. 

Проте незабутнім є спогад мого батька, який може змусити повірити будь-кого або в диво, або в Бога, або у Вищі Сили, або просто в єдність українського народу: тато знайшов невелику каплицю, що була розташована прямо на території військової частини, несвідомо прочитав молитву і попросив у Творця допомоги. Він промовив у голос, що благає негайного порятунку всіх тих, у кого ще залишились на це шанси, а тих, кого вже не дістати з-під завалів живими, позбавити страшних мук і провести в рай Божий із шаною, любов’ю та вічною пам’яттю. Після цих слів батько обернувся назад і побачив довжезну шеренгу з цивільних людей, які не знали про страх. Усі вони прийшли на порятунок за покликом серця.

Вочевидь у батька в душі зародилось дещо схоже на віру в щось сильне, незламне та непереможне, що є в нашого народу, саме після того, як жінка з натовпу стримано запитала в нього: “Чим ми можемо допомогти вам?”.
 

Триває третій рік війни і я усвідомлюю те, що наші життя залишаються з нами недарма. Я вірю в те, що серце моє все ще б’ється лише тому, що герої приносять у жертву свої. З цієї причини я готова допомагати побратимам, так само дарувати їм шанс на існування, щоб Україна жила вічно. Як писав Василь Симоненко: “Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.”.