Інна Миколаївна Кузнєцова, вчитель
Охтирська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2 Охтирської міської ради Сумської області

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Страшне слово. Тільки з  кінофільмів  та книжок  ми знали про неї. І раптом цей жах  став реальністю. У серцях  багатьох українців оселився страх. У голові роїться купа запитань: Невже це правда? Ні. Це – сон, СТРАШНИЙ СОН, а ні – РЕАЛЬНІСТЬ… 

Що робити? Куди бігти? Як рятувати себе та  рідних? Невже це кінець?    Вибухи…  Дим… Вогонь… Зруйновані хати та багатоповерхівки…   Вже немає    «Універмагу», залізничного вокзалу, частини будівель, міської ради… У німій скорботі обливається сльозами душа Краєзнавчого музею та Будинку культури…   Вирви на місці військової частини…  на дорогах…  замість хат…  Скло під ногами… Плач… Розпач… Здається, що  настав кінець світу. Зневіра. Паніка.   Сльози.   Несприйняття ситуації, що склалася…

Матері  кидають  якісь речі та документи у валізу, кутають дітей і –  вперед у невідоме життя… 

Хто їх чекає? Де шукати підтримки? Куди не зможе дійти ворог? Чи зможуть його зупинити  батько, брат чи сусід? Вони вже у ТРО. 

Ліс, де любила збирати гриби та ягоди, начинений  снарядами…, а ще десь у ньому –  надія – хлопці з 93-ї бригади. Допоки буду жити, пам’ятатиму, про них. Честь і слава  НЕЗЛАМНИМ! 
 

А хлопці з 93-ї – це  ЗБРОЯ!
Це наш єдиний захист  і життя!
Їм  віримо, їм вдячні ми до скону
За рідну землю, їхню мужність, за буття!
Вони – це світлі воїни надії!
Бородані з смішинкою в очах.
Слова підтримки їх чи то прості обійми
З душі простого люду виганяли страх.
 

Пам’ятаю, як приїжджали вони  на склад, щоб  узяти найнеобхідніше : теплі шкарпетки, чорні шапки чи ковдри  в окопи, а ми  обступали їх та дивилися на них,  як на живу ікону, що оберігає, ловили кожне слово, наповнене вірою та підтримкою, спостерігали за кожним їхнім рухом та ладні були віддати все, тільки б  рідненькі  втримали рубежі, тільки б ще приїхали, тільки б залишалися живими…

Холод  у серці, у підвалі, на вулиці…  Цей морок розганяє надія, що  наше містечко втримається. Не може не втриматися! Сама природа  разом з козаками-холодноярівцями стала на захист Охтирки: непролазні нетрі нашого лісу, наша Ворскла (люблю її до нестями) ополчилися проти ворога, стали  непереборною природною фортецею для  підступних русинів-ординців. 

Багато чого  відбулося з початку повномасштабного вторгнення. Довго душа мовчала, а потім невиплакані сльози  рядками лягли на папір.

У лузі калина давно вже цвіте,
І голови наші схилились…
Втрачаємо землю й життя це святе…
Та боремось ми! Не скорились!
Хтось риє окопи чи   хлібець пече, 
Хтось речі приносить до церкви.
Вустами дитини майбутнє рече:
-Ми вистоїм! Наш край  непереможний!
Тримайся, Охтирко, тримайся, мала,
Бо ти стоїш на перехресті.
 У тебе вірить Миргород, Полтава, Котельва,
Зіньків, Опішня й інші землі!
 

Спогади  перших місяців війни  спливають у пам’яті,  а очі застилають  сльози.  Вже  Охтирка  має почесне звання «Місто-герой»,  частково відновлено пошкоджені будівлі,  багато людей повернулося додому з-за кордону. Видимість мирного життя. Вже не панікую, коли реве повітряна тривога,  чи гудуть шахеди над головою, чи «тріщить» ПВО, бо звикла до всього…  Але страх, що оселився під шкірою в перші дні війни, нікуди не зник. Скільки ще кроків  пройду  в цьому житті? Чи настане новий день після неспокійної ночі? Чи дочекаюся перемоги?  Чи так і залишусь у лютому  2022 року?

А поки що ходимо на роботу, печемо пиріжки хлопцям, плетемо маскувальні сітки, донатимо  на необхідне обладнання й віримо, що  скоро відтануть серця, висохнуть сльози, і в  Україну  прийде  Весна. Вона  зніме бронежилет і берці  та під веснянку закружляє у  веселому хороводі.    

Украдена весна  до нас таки вернеться
Й   Небесне військо маком проросте,
І оживе  земля, і затріпоче серце,
Й відродиться країна! Вірю в це!
А ПЕРЕМОГА вже не за горами,
Вона у  мріях  кожного із нас. 
Замайорить під променями сонця
Синє мирне небо  й жовте поле.
Й відродиться Вкраїна! Дайте час!