Захарія Катерина Борисівна
вчитель української мови та літератури Мамалигівського ліцею Чернівецької області

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні 19 жовтня 2024 року. Осінь. Справжня українська осінь з яскравими сонячними днями, з дощами, туманами й першими приморозками. час плине, як завжди. Якщо не дивитися телевізор, не читати стрічку новин і зовсім не думати, ні з ким не говорити… Але ж так не можна! Хочемо ми чи ні – війна навколо нас. Ні, на Буковині нема вибухів, пострілів, бомбардувань. Нема. Але в кожному місті й селі, у самому центрі є дошка пошани й пам’яті, де портрети загиблих захисників. Квіти, вінки, шана й це все, чим ми можемо їм віддячити. 


 24 лютого 2022 року я якраз їхала до своїх дітей в Італію, вони вже 14 років там живуть і працюють. На кордоні сотні й тисячі людей, плач, невизначеність. Ніхто не знає, що буде, але всі впевнені, що це швидко скінчиться. Через 5 днів у мене квиток додому. Син відмовляє їхати.
- Ти ж розумієш, що це війна?! – каже він.
 

 Я не вірила. А вже 1000 днів цієї війни. Жорстоких смертей, страху, тривоги за родину, рідних, за країну. Ніж у спину! – лиш так я можу пояснити вчинок рашистів. 

До нас на Миколаївщину, звідки я родом, приїздили відпочивати знайомі, друзі, татові, мамині… всі купалися в чистій воді Південного Бугу, їли свіжу смаженого сома, варили собі відрами варення з вишень та яблук і їхали… До наступного літа. А зараз мовчать. Ні слова…
Найбільше мене образили слова двоюрідної тітки:
-Дапєрєстаньтє. Надаютвампапопєіапятькнампрімут.Мижеадіннарод!

А її батька у 1937 було репресовано, 10 років відсидів під Іркутськом. Там і женився. Вона народилася. Багато років за десять тисяч кілометрів їздив додому, в село Прибужжя. Співав українських пісень, любив вареники з вишнями, а не «сібірскієпєльмєні». Давно помер дід Василь, було б йому соромно за таку доньку, що своє коріння забула.

Один народ? Ні! Ми різні. Мої внуки знають, хто їх пра-пра-бабусі й дідусі, як їх звали, чим займалися. У Мілані наш старший внук добре знає українську мову, на його хрещенні вся родина була у вишиванках! 

Розпитує про козаків, про минуле нашої сім’ї. Йому цікаво це знати. Він має це знати! А хто йому краще розкаже, ніж ми – старше покоління?

Я впевнена, що завтра буде краще, вірю в перемогу добра. Наш народ, який має таку тисячолітню історію, таких героїв, непереможний!