У мене є чоловік і два сини, 22 і 27 років. Один військовий, другий - студент. Ми жили у Донецькій області, тепер - біженці. 

24 лютого я збиралась на роботу у дитячий садок. Почула новини. З цього дня у нас почалося пекло. У зв'язку з тим, що у мене син військовий, а в селі деякі люди дуже чекали на росію, на нас донесли. Були допити, і не раз. Довелося тікати. Менший син був у блокаді в Маріуполі. Два місяці не знала, де він і що з ним. Коли він приїхав додому, я його знайшла. Пройшли фільтрацію. Не знаю, як ми її пройшли, тому що там потрібно було відповідати на запитання в анкеті, чи є в родині військовослужбовці. Ми відповіли: "Ні". Пощастило нам звідти вирватись, а чоловік і досі залишився на окупованій території. 

Два місяці ми жили в окупації. Весь час нас тримали у страху, говорили: "Ви за Донбас ще відповісте, до вас прийдуть". 

Мене шокувало те, що я повинна звітувати окупантам. Я жила у своїй країні, я дотримувалась її законів. Син, який любив військову справу, став військовим. Чому я повинна принижуватись перед ворогами, щоб не нашкодити іншому сину? Ставлення окупантів до людей, їхнє мародерство - взагалі, все шокувало. За нами ганялись на БТРі, сказали, що якщо вони нас іще раз піймають, нас розстріляють, бо їм байдуже. Це потрібно було пережити. Зараз уже трохи легше, але я й досі боюсь літаків, різких звуків. 

У нас не було світла два місяці. Їжу у нас орки всю забрали - витягнули все з погреба. Ми якось перебивалися, трохи щось змогли заховати. 

Ми найняли до Бердянська перевізника, який нас туди відвіз за великі гроші. У Бердянську у таборі ми прожили п'ять днів. Потім ми знайшли жінку, у якої був бізнес - переганяти розбиті машини у Дніпро. Вона взяла  нас з собою за немаленьку суму. Ми проїхали вісімнадцять блокопстів. Весь час хвилювалась за свого молодшого сина, який був за кермом. Орки постійно його запитували чому він не в армії, як він ставиться до української влади. П'ять днів ми чекали у полі на гуманітарний коридор. У Василівці довго чекали, бо пропускали мало машин. Залежало від настрою орків: захочуть вони сьогодні пропустити, чи ні. Був травень, тепло, не так страшно було і в полі ночувати. 

Дуже великі гоніння були на нас за те, що син військовий. Він лежить із серпня у госпіталі, дуже тяжко поранений. 

Тепер ми живемо у Полтавській області. У нас тут - далекі родичі. Вирішили приїхати до них на день, подивитися. Так і залишились, орендуємо житло. 

До війни я працювала у дитсадку. Громада мені виплачує дві третини зарплати, я ще маю інвалідність і отримую допомогу як ВПО. За рахунок цього і живу. 

Психологічні труднощі - це страх, що до мене знову постукають у хату. Постійно в очікуванні, що за мною прийдуть. Мені весь час снилися сни, як я повертаюсь додому, і окупанти мене хапають і везуть, автомат позаду... Дуже страшно знову переживати такі жахи. 

Я гадаю, що війна закінчиться навесні. Мені цього дуже хочеться. 

Я для себе зрозуміла, що потрібно цінувати кожну хвилину свого життя, бо в один момент може все змінитись. Не думаю про далеке майбутнє, я живу здоров'ям і безпекою своєї родини.