Новікова Вікторія, 9 клас, Гімназія №3 м. Ізмаїл Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Черняну Лариса Іванівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна! Війна? Україна у війні! Моя країна у війні! Хіба думали мої батьки, інші дорослі, що їм доведеться своїм дітям пояснювати про сьогоднішні події, заспокоювати, хоча самим було страшно?

Коли все почалось, я була лише у шостому класі. Пам’ятаю, як було моторошно і незрозуміло дивитись в обличчя таких рідних мені людей — батькові, матері, сестричці. Бачити, що щось змінилося, чути розмови і не все розуміти. Що ж відбувається? Чому так нерадісно на душі?

Я живу в тихому мальовничому місці — у містечку на березі Дунаю — мій гарний, рідний Ізмаїл!
Мені здавалося, що я далеко від тих страшних місць, де чутно гуркіт гармат, бо я живу в самій північній частині нашої держави. Поруч — Румунія.

Але і до нас докотилась біда, і ми відчули і страх, і біль, і тривогу...

Пам’ятаю перші дні війни. Минуло два тижні, ми зібрали речі та поїхали з мамою до Болгарії, бо щодня переживати страх — не були готові, злякались війни. Всі були налякані. Звичайно, опинившись далеко від дому, ми не знайшли очікуваного спокою. Щовечора лягали спати з думкою про близьких і переживаннями за них, вдень дивились новини, перемовляли з рідними.

Пів року я себе звинувачувала, що покинула своїх рідних і поїхала в тишу.

Я дуже сумувала за рідним містом, за друзями, за домівкою, за Україною. Ми вирішили, що варто повернутися, тому що за кордоном ми — не вдома. Нам не було спокійно, не було затишно, хоча прийняли нас тепло, з розумінням.

Ми повернулись і побачили, що і в наше мальовниче містечко прийшла війна — шахеди на наш порт, наш морвокзал, постраждали люди, зруйновані будинки… Я дуже переживала, бо моя мама працювала саме там, у порту...

Історія знає багато війн, багато конфліктів, але чомусь, на мій погляд, людство нічому так і не навчилось.

Багато хто говорить, що життя розділилось на “до” і “після”. Хоч як це не звучало би буденно, я погоджусь з цим. Бо і я, і мої рідні все рідше посміхаємось, все частіше в голосах, у розмовах, у думках — лише тривожність, страх, біль. Біль за дітей, за долю наших громадян, за наших захисників, за Батьківщину.

Кожний день став для нас очікуванням — а що сьогодні? Кожен день, як випробування.
Пам’ятаю, як почули перші вибухи — як же це було страшно і моторошно! Я з рідними побігла в укриття, і ми молилися. Так, ми молимось. Не залишається людей, кого б не торкнулася війна!

Я живу, не втрачаючи надії, віри, що нас — українців — не зламати, не похитнути наш дух, бо ми є сильними, українці завжди були сильними і стійкими.

1000 днів війни — шлях випробування для мене особисто і для всіх нас. Я вірю, що ми не втратимо цієї віри, що війна закінчиться, закінчиться скоро, закінчиться перемогою, і ніколи такого жаху не повториться.

Ми за 1000 днів війни стали сильнішими, впевненішими. Ми ніколи вже не будемо такими, якими були раніше, бо таке не забувається. Але я вірю, що ми все переживемо, все витримаємо, що все буде добре! Саме такі випробування, страждання, на які нас прирік ворог, допомагають бути стійкими.

Я вивчала творчість Тараса Шевченка. Рядки вірша “Мені однаково, чи буду...” є гарним завершенням мого есе:

Та не однаково мені
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.