Носик Карина, 9 клас, КЗ «Ліцей № 2 Покровської міської ради Дніпропетровської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кирпа Тетяна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ще не так давно я посміхалась, раділа життю, мала багато планів на майбутнє. Але в один момент усе кардинально змінилось.

24 лютого 2022 року. Я прокинулась від дивного звуку, який чула вперше – це був приліт ракети. У мою кімнату зайшла мама і сказала: «Доню, розпочалась війна», — і посунулась по стіні, знепритомнівши…

Я згадую з жахом той зимовий день. У школу йти вже не потрібно, але це зовсім не радувало. Хто ж знав, що цей ранок розколить наше мирне життя на до та після. Багато паніки, страху, хвилювань, невтішні новини по телебаченню… І, як грім серед неба, слова тата: «Я йду на війну!»

Це був найгірший день у моєму житті. Сльози мами, молодшого братика, вмовляння дідуся з бабусею не змогли змінити рішення нашого захисника.

Найжахливіші прогнози, на жаль, справдились: ворог підійшов до мого селища. Перші снаряди, ракети, потрощені вікна, зруйновані домівки, поранені ні в чому не винні дорослі та діти.

Почалось життя у підвалах. Хвилювання за тата, звуки пострілів, вибухів та вологий запах підвалу — назавжди закарбуються у пам’яті моєї сім’ї.

Але найгірше було попереду. Тато не виходив на зв’язок. Мама всіх заспокоювала, казала, що все добре, але багато не розповідала. Через війну швидше подорослішала і я, і все розуміла. Найстрашніше — це невідомість про долю нашого татка, але, слава Богу, після двох з половиною років я нарешті змогла обійняти та поцілувати свого героя.

Зараз моя родина — ВПО. Я навчаюсь у новій школі, у мене чудові однокласники, вчителі, класний керівник.

Війна — це кров, страждання, страх, зламані долі мільйонів українців. Пишу ці рядки, і моє серце стискається від болю через пережите.

Вірю у мир на своїй землі, вірю, що дітки дочекаються своїх рідних з війни.

Наш український народ — найсильніший і найвитриваліший.

Ми обов’язково здобудемо перемогу!