Шпинюк Тетяна, вчитель, Дніпровська гімназія №72 Дніпровської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тихе спокійне містечко в Донецькій області. Мій день починався о 5 ранку. Треба було збиратися на електричку, щоб приїхати у місто на роботу. Я вчитель української мови та літератури. Якраз у вересні почала працювати за фахом у навчальному закладі.

Десь за тиждень до повномасштабного вторгнення почали говорити в колективі за тривоги, за бесіди, за наступ. Як будемо спускати дітей, де вони будуть сидіти, що їстимуть, як їх вберегти під час переходу?

Ця війна вдруге наздогнала. Перший раз — в 2014 році під час навчання. Іспити ми вже складали, коли почали вторгнення. Але встигли.

Цей перший день почався о 5 ранку. Я мала їхати пізніше, бо не було перших уроків. І почула в небі літак. А потім у групі вчителів нашого закладу освіти повідомлення: «Всі вдома. Бережіть себе. Слухайте новини. Спускайтеся в укриття».

І все… Я зупинилася. Я не розуміла, що сталося. Невже все почалося знову? І декілька днів невідомості, невизначеності, великого терпіння.

Через місяць забрала свої речі із навчального закладу — не ходить транспорт у місто. Я стала відірваною від життя. Я думала: «Чому так? Я тільки почала жити і радіти всьому, що у мене тепер з’явилося».

Свій біль і страждання «виливала» на природі. Вона стала моєю подушкою порятунку. Але і це почали знищувати. Знову я не сплю ночами, знову літаки та вибухи, все ближче і ближче.

Одного літнього вечора пішла до річки та не дійшла, може, і не встала б взагалі, якби не щось штовхнуло мене лягти на землю. «Гради» кинули ці гидкі люди. Впало за декілька метрів від мене. А потім знову літаки і ракети.

Моя родина говорить, що треба їхати, треба збиратися. Та як? Я не можу. Якась порожнеча і невідомість…

І все — я не вдома вже третій рік. Як і всі інші люди моєї громади, області, країни. Вигнали нас, вивантажили на чужій землі, в чужі хати.