Савчук Софія, Комунальний заклад «Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Засімович Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я завжди пам’ятатиму холодний лютневий ранок, який сколихнув життя мільйонів людей. Прокинулася моя сім’я не від звуків будильника. Ніхто не збирався на роботу, у школу.

А далі паніка, страх за своє життя, життя родини, близьких, новини, чати в телеграмі, злість, розпач, розчарування, невизначеність. Так минули 4 дні мого життя, яке перетворилося на просте існування у стані очікування. Далі Буча й усвідомлення того, що життя, як раніше, не буде. Ті, кого ми вважали людьми, виявилися недостойними цього звання.

Були переосмислені цінності життя й мої батьки підняли питання необхідності евакуації.

У моїй пам’яті навічно закарбувався момент, коли я вперше дізналася, що заради безпеки ми змушені переїхати за кордон. У той день ніби весь мій світ було зруйновано й у голові з’явилося безліч питань: це ж лише тимчасово, ми обов’язково повернемося, а де ми будемо жити, як можемо покинути батька…

Мені боляче згадувати сльози тата, які він із усіх сил намагався приховати, махаючи нам у віконечко автобуса. Мама намагалася не видавати слабкості, роблячи вигляд, що вона знає як все має бути, куди і до кого ми прямуємо і що з нами буде.

Мої асоціації про подорожі в автобусі – зазвичай із класом відправлялися на екскурсії, і де завжди стояв веселий сміх і галас — були зруйновані. Десь плакали діти, вили жалісно собаки, яких віддані хазяїни з усіх сил старалися втихомирити, плакали жінки, покидаючи своїх коханих. А перед нами сиділа мама і дитина. «Мамо, я хочу додому», — голосило малятко. «Немає у нас більше дому, нічого не залишилося в рідному Маріуполі від нього».

На кордоні було велике скупчення людей різного віку, в основному жінки з дітьми, літні люди, особи з інвалідністю. Довгі черги різного транспорту. Важким і неприємним було 16-годинне очікування в закритому салоні автобуса.

На обличчях утікачів зчитувався страх невизначеності, тривога. Місцеві жителі прикордонного селища організували пункт допомоги втікачам. Безкоштовно пригощали гарячими напоями та домашніми стравами. Ця ситуація відкрила мені якості української нації, показала нашу згуртованість, небайдужість у тяжкі для народу часи.

У Польщі нас зустріла й прийняла дуже добра родина. Вони намагалися створити комфортні умови для перебування, щоб ми почувалися, як удома, втішали, підтримували, розважали.

Я була вражена ставленням і небайдужістю великої кількості людей-іноземців. У них я почувалася добре, мені нічого не бракувало, але на серці було не спокійно. Коли мені запропонували піти у їхню школу, я відмовилася прийняти їхню пропозицію, адже мене не покидала думка про Україну й віра в те, що це тимчасове перебування. Навчання відбувалося онлайн в українському класі. На уроках я відчувала підтримку вчителів, їхнє розуміння ситуації.

На вихідних ми подорожували Польщею. Я відкрила для себе різноманітність польської кухні. Сім’я, в якій ми перебували, складалася з батьків і двох дочок, одна з яких мого віку. Вперше я зрозуміла, що не дарма вивчала 8 років англійську. Вікторія, так її звуть, була завжди люб’язною зі мною. Ми легко та швидко знайшли спільну мову, вона мені часто допомагала й брала з собою на різні заходи. З часом я звикла до такого способу життя, але бажання повернутися не покидало.

Прогулюючись польськими вуличками, все нагадувало Україну. І їжа не була така смачна, і мова була інша... Я почувалася неповноцінною без родинного оточення у повному складі, сильно сумувала за батьком, була чужою серед всіх цих людей.

Телефонуючи татові, я сподівалася, що він повідомить, що загроза минула і ми можемо повертатися. Але він щоразу переконував, що ще тиждень — і щось обов’язково зміниться. Так минули два місяці, які беззаперечно мене докорінно змінили.

Я стала старшою, витривалішою, впевненішою в собі, сміливішою, розумнішою, не змінилася лише моя любов до України.

Дорога додому завжди коротша й легша. Хоч війна продовжується, та вдома, серед рідних я почуваюся в безпеці. Наша родина завжди буде вдячна польській сім’ї за підтримку й небайдужість. Ми й до сьогодні підтримуємо з ними зв’язок.