Мені через місяць буде 70. Я родом із Донецької області. Ми з жінкою виїхали два роки тому. Жінці було дуже важко і страшно. У неї навіть тиск почав підніматися.

Як виїхали, то в Дніпрі два дні сиділи і не знали, куди потім рухатися. Нас автобус вивіз, а що далі робити – незрозуміло. Вирішили, що я поїду в Черкаси, а жінка – у Полтавську область. 

Перед тим як виїжджати, я пішов у військкомат. Там багато було добровольців. Я підійшов записуватися, а мене запитали: «Діду, скільки вам років?» Сказав: 68, і мені відповіли, щоб я додому йшов і що, може, колись і до мене черга дійде.  

Хочеться, щоб закінчилася війна, і я зміг повернутися додому. У мене був знайомий військовий - я йому не можу зараз додзвонитися. Йому було 24 роки. Сльози навертаються… Я йому дзвоню, а в телефоні кажуть: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». Мені б дуже хотілося почути його голос, знати, що він живий. Казав, що в нього двоє діток. 

Вдома я їздив на скутері й нашим хлопцям допомагав: газ привозив чи з магазину якісь продукти. А у Полтавській області багато покинутих домів. То я збирав горіхи і волонтерам передавав. Я з Черкас приїхав позавчора. У мене є зараз трішки горіхів, то я до них дещо додаю й роблю батончики, щоб хлопцям були ласощі. Хочеться їм хоч якось допомагати. Познайомився в Черкасах із одним чоловіком. Може, він запропонує мені якусь роботу. Казав, що можна займатися тонуванням вікон.