Валерія виїхала з дитиною з Єлизаветівки, коли там почались інтенсивні обстріли. Зараз їх дім зруйновано, але Валерія прагне повернутись і відбудувати його

До війни я мешкала в селі Єлизаветівка Мар'їнської територіальної громади. Мені 35 років. Ми були недалеко від лінії фронту ще з 2014 року. Потім стало дуже гучно. 

У вересні 2014 року в мене народилася донька. Я була молодою мамою на той час. Навесні у нас почалося справжнє страхіття. Тоді виїжджали на деякий час, але повернулися, тому що наше село залишалося підконтрольним Україні. На той момент усе було гаразд.

24 лютого 2022-го мені зателефонували родичі рано-вранці та сказали, що в Україні почали бомбити великі міста. Я подивилася новини й дізналася, що насправді все так і є, на жаль.

Нам було досить добре чутно воєнні дії. Обстріли села були в 2014 трошки, і потім уже до нас не долітало. А у 2022-му, коли почалося повномасштабне вторгнення, було досить гучно поряд із нами. Зараз мій дім розбитий. А тоді, коли ми виїжджали, ще не було таких обстрілів. Усе тільки починалося.

Складно покинути рідну домівку і все, що в тебе було. Труднощі – це постійні тривоги, невизначеність, пошук житла, перебування серед чужих людей у чужому місті. І все те, що несе війна: смерть, горе.

Ми зупинилися в Дніпропетровській області, бо тут є рідні. Вони запросили до себе. Ми спочатку були разом, а потім відокремилися. Час спливав, а додому ми не поверталися, тому зараз живемо самостійно. Звідси й до домівки не так далеко, ще й рідня поряд.