Коли почалися вибухи, у нас одразу зникли світло, газ і вода. Я жила в приватному будинку, і ми з родиною перебралися у підвал. Одного дня наші сусіди загинули біля криниці, коли ходили по воду. Після цього я більше не дозволяла своїм чоловікам туди ходити — надто небезпечно.

Я бачила, як над містом пролітали літаки і скидали бомби. На сьомий день війни до нас приїхали знайомі, і залишилися з нами жити. Нас стало одинадцять людей: дорослі, діти, собаки, коти. Готували їжу лише один раз на день, щоб вистачило всім.

Десь у місті іноді ловився зв’язок. Якось я почула, що буде «зелений коридор», і ми вирішили спробувати виїхати. Люди йшли з валізами, чекали евакуацію. Але того дня бомба влучила у Драмтеатр. Ми повернулися додому і ще десять днів сиділи в підвалі. Продукти закінчувалися. Ми пекли коржі, а потім почали шукати їжу в місті. Одного разу на землі знайшли розсипану квасолю. Збирали її по зернинці, бо треба було якось виживати.

Потім знайомі сказали, що можна виїхати в бік Бердянська. Ми поїхали, але мама з братом залишилися — місць у машині не було. На блокпостах нас перевіряли росіяни. У Бердянську ми переночували, а наступного дня поїхали далі.

Коли піднімалися на гору біля Кам’янського, почався обстріл. Снаряди падали зовсім поруч падали в землю. Багато людей загинуло тоді.

Я поклала в гаманці своїх дітей записки з контактами рідних — на випадок, якщо мене вб’ють. Це був один із найстрашніших моментів у моєму житті.

Ми дісталися спочатку до Запоріжжя, потім переїхали в Київ. Тепер ми тут. Для мене головне — щоб діти були живі й здорові. А що буде далі — я не знаю.