Абрамова Вероніка, 16 років, учениця Лукашівського навчально-виховного комплексу Широківської сільської ради, с. Лукашеве, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Встає ранкова зоря. На траві поблискує роса. Небо на сході ледь рожевіє. Як я люблю цю вранішню пору! Кожного ранку ніби відбувається якесь чудо. Ще хвилина… І ось несміливий промінець сонця з’являється з-за горизонту. Дерева, трава в росі, птахи – ніби тихенько усміхається. Стоїш і не впізнаєш знайомий з дитинства куточок.

Встає сонце. Прокидається природа. Пробуджуються і люди. Ось робить свої перші кроки мале хлоп’я. Воно тягне маленькі рученята до сонця і посміхається. Вибігла мати і кинулась до дитини: «Синочку мій!» Скільки любові, гордості, теплоти в цих словах.

І уявляється інше.

— Синку мій! – говорить мати, проводжаючи свою дитину захищати єдність і незалежність держави. — Синочку мій! – ридає мати над домовиною убитого снайпером сина. Невже для того народжують матері синів, щоб ворожа рука одним пострілом забрала життя їхніх дітей?

Війна… Яке жахливе страшне це слово!

Тиша у класі. Схилилися над зошитами маленькі голівки і старанно виводять свої перші букви. Тепле, ласкаве сонечко заглядає у вікно, кидає свого « «зайчика» на чийсь маленький зошит. Сонячний «зайчик» весело стрибає з букви на букву, ніби запрошує: «Ану, спіймай мене!»

І раптом…Що це? Потужний вибух, стовп вогню та диму здійнялися високо до самого неба. Забряжчали і вилетіли шибки. Перелякані оченята з острахом дивляться на вчителя, який і сам не може збагнути, що це. Якийсь лихий сон чи реальність?

А ось бабуся з маленькими онуками, які голосно плачуть від страху, кидається, щоб швидше сховатися у підвал. Серед вулиці жінка притискає до себе маленьке дитя, намагаючись закрити його собою.

Такою постала в моїй уяві війна на рідній Україні, коли я почула про ці події з новин телебачення. Мені тоді було одинадцять, і я не могла ще збагнути, що це відбувається на моїй рідній землі і не так вже й далеко від моєї домівки. Я запитувала маму, чому стріляють у людей. А що буде, коли снаряди впадуть на наш будинок? Звичайно мені було лячно. Страх і нерозуміння: «Кому це потрібно? Навіщо,»

Сьогодні я випускниця і розумію, що війна – це велике зло, це потьмарення розуму і затемнення душі.

Я задумуюсь над питанням: «Для чого люди вбивають один одного? Кому потрібна війна?

Невже її вигадала людина – Боже створіння, вища істота на землі? Невже матері ростили синів для того, щоб ворожа куля відібрала їхні життя?» Ні, ніяк не можу збагнути суті війни. Навіщо забирати життя людей?

Події на Донбасі тривожать душі багатьох із нас, не залишають байдужими. А тому нам потрібно усвідомити, заради чого захищають нашу Україну воїни АТО, чому не висихають сльози на очах матерів, сини яких відстоюють єдність та незалежність рідної країни, заради чого віддають свої життя.

Йду заквітчаною вулицею. Зупиняюся і вдивляюся в небо. Летить і тужливо курличе журавлиний ключ… Ні, то не журавлі, то ніжно відгукуються до нас ті, хто любив життя, любив і недолюбив.

Ми будемо пам’ятати їх, українських кіборгів, тих, хто віддав свої життя, ми будемо молитися за тих, хто стоїть на сторожі миру, щоб ми не знали війни, бо так хочеться жити на мирній землі, працювати на благо свого народу, своєї країни, ростити дітей, радіти веселому сонячному «зайчику», слухати тьохкання солов’їв у вечірньому саду. Так хочеться жити!