Шлома Гліб, 15 років, учень 10 класу Марганецького ліцею №1 ім. Т. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе: Баландіна Олеся Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Про початок війни я дізнався з офіційної сторінки “Instagram” Президента України, Володимира Зеленського.

Емоції всередині змішалися. Раніше непомітні, страх і паніка намагалися хапатися за щось, щоб стати сильнішими й здобути перевагу наді мною. Та впевненість і оптимізм блокували їх. Впевненість —  ми не хочемо поневолення без бою, наша міць, як камінь! Нехай думають, що ми ні на що не здатні, але це буде лише до того моменту, поки ми не візьмемо зброю, я впевнений! Оптимізм —  все буде добре, менше хвилювання і паніки, вона не призведе до хорошого, сподіватимуся на краще.

Ми — під захистом...

Минув якийсь час, і потоки інформації охоплюють мене, затягуючи в безодню з великим заплутаним клубком ЗМІ, що не має видимого кінця... Я лягаю спати, сподіваючись, що мій сон не перервуть вибухи, постріли, і зранку прокинусь... Живий... Побачу своїх друзів і близьких, а моя Україна не палатиме вогнем, у якому гинуть люди. Як казав Вінстон Черчилль: “Війна — це коли за інтереси інших гинуть абсолютно безвинні люди”..

Дивлячись на жахи в Інтернеті, думаю: “Невже те, що було раніше, знову збудеться? І всім доведеться пережити жахи, братовбивства, про які розповідали дідусі й бабусі з упевненістю в тому, що їхні онуки житимуть нормальним життям, сприймаючи ці історії як шрам людства, що нагадуватиме, чого не варто повторювати. Невже життя не повернеться у звичне русло?” “Найабсурднішим і найжахливішим на війні є те, що людину, яка особисто не має нічого проти свого ближнього, вчать холоднокровно його вбивати”. — Олдос Гакслі.

Я занурився у себе, намагаючись не піддаватися паніці.

Звичайна липнева ніч. Вперше обстріляли наш район міста. Перший, другий, третій, вибухи — один за одним. Я не звернув на них уваги, бо думав, що то — сон. Прокинувся. Мама щось говорить мені — нічого не розумію. Тиша... Минуло кілька хвилин, простоявши в коридорі ще трохи, я пішов у ліжко. Серце калатало з неймовірною швидкістю, стало дуже холодно, я лежав із розплющеними очима і дивився на вікно, слухаючи, як люди на вулиці почали говорити. Я заплющив очі і слухав стукіт свого серця, стук за стуком воно повільно приходило до тями з кожною хвилиною. Нарешті... спокій, тиша... Тільки я...

Як навчитися жити в цих реаліях? “Іноді здається, що Росія призначена тільки для того, щоб показати всьому світу, як не треба жити і чого не треба робити”. — Петро Чаадаєв.