Чернова Ангеліна, 15 років, студентка 1 курсу КЗ «Нікопольський педколедж» ДОР

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пеліван Антонія Дем’янівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок 24 лютого почався не так, як планувався… Це я зрозуміла, коли прочитала SMS вчительки з моєї рідної школи: «Любі діти, відсьогодні ми переходимо на дистанційне навчання. ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА, бережіть себе та близьких». Спочатку я не повірила цим словам, не зрозуміла, як це можливо. Потім зайшла в кімнату, де мама дивилася новини по телевізору.

«Ангеліно, на нас напала росія…» - сказала вона приголомшено.

З того моменту моє життя дуже змінилося. Ще рік тому я ніколи б не могла уявити, що буду щоночі спати в коридорі та прислухатися до кожного гучного звуку на вулиці та здригатися від повідомлень про загрозу артилерійського обстрілу. Бо тепер наше місто щоночі обстрілюють окупанти з протилежного берегу Дніпра.

З самого початку війни ми навіть не розглядали питання щодо виїзду у більш безпечне місце, вважали, що ми потрібні своїй країні, своєму рідному місту. Батьки про всяк випадок оглянули “бомбосховище” біля нашого будинку, але поки вирішили дотримуватися правила “двох стін”.

Одного ранку зателефонувала бабуся, яка виїхала до Києва, з проханням оглянути її будинок, який вночі постраждав після обстрілів. Мені дуже запам’яталися її слова: «В мене тепер нема квартири». Виявилося, що в квартирі поверхом вище пошкодило дах, так, що в ньому утворилася величезна діра, через яку видно небо. Крім того, в квартирі бабусі поросходилися стіни, повибивало вікна, коли йдуть дощі, вода заливає квартири з п’ятого по перший поверх, в помешканнях холодно та вогко, псуються меблі та інші речі.

Навіть якщо війна скінчиться раніше, бабуся вимушена залишатися на чужині всю зиму, а може й довше, бо її квартира тепер непридатна для проживання. Таким чином, війна залишила її без житла.

З початку війни мене приголомшувало те, що більшість моїх друзів з росії та білорусі підтримують дії рашистів, вважають, що це не війна, а спецоперація, що мирне населення від неї не страждає, і в решті решт росія переможе, бо вона велика. Але найбільше вражало те, що такі люди є і серед нас, в самій Україні. Більше з ними неможливо спілкуватися, війна показала, хто є ким насправді.

Сьогодні слово МИР для мене дуже важливий. У першу чергу, це повернення усіх українців до своїх домівок, тихі спокійні дні та ночі без вибухів.

А особисто я мрію повернутись до свого звичного життя, коли можна було безпечно пересуватися містом та всією Україною, подорожувати, щоб в моєму місті знов відкрилися магазини, кафе, банки, бо зараз місто напівпорожнє, і від цього на душі тяжко і сумно. А ще я мрію наживо побачити своїх однокурсників та вчителів з педколеджу, щоб усі, хто був змушений виїхати за межі міста або країни, повернулися, і ми всі були разом.