Юрова Яна, 15 років, студентка Криворізького медичного коледжу, СС-9-1-2

Вчитель, що надихнув на написання есе: Нікітенко Катерина Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Раніше про війну я чула лише по телебаченню, у фільмах, книжках, у школі. Кожного року ми з класом ходили на парад присвячений Дню Перемоги, вітали ветеранів та вшановували пам’ять загиблих. Також брали участь у волонтерській діяльності, відвідували та, як могли, допомагали ветеранам, які мешкають поряд з нами. Саме від них я чула ті жахіття, які ніколи не покажуть десь по телебаченню або у кіно.

Стільки жаху, болю та втрат вони пізнали за війну. Слухати це було неможливо, серце країлось за всі понівечені душі, які постраждали від війни. І ніколи я не думала, що я дізнаюсь, що таке війна не зі слів, а на власній шкурі.

Це повинен був бути звичайний день - перший день канікул. Щасливий відпочинок від занять з родиною та зустрічі з друзями. Але все сталось не так. У той ранок мене розбудила мама, в її очах була тривога та страх, я зовсім не розуміла, що коїться. Взявши телефон до рук, я почала читати новини, і всі як один писали про повномасштабну війну. В мене не вкладалось це в голові, як в нашому цивілізованому світі можна проливати кров невинних людей. Але мої думки перервав вибух. Моє тіло скував тваринний страх, страх за життя рідних, страх смерті. Далі все було як у тумані, збирання речей та документів, думки про невідоме майбутнє та чи взагалі воно буде. Через декілька годин мене та маму забрала до себе додому моя старша сестра. Це був дуже довгий та напружений день, психіка рідних не витримувала, читаючи страшні новини про смерті та окупацію міст. Але ніч була ще складнішою. Спати було неможливо від напруги та страху прокинутись від звуків вибухів.

Плинув час, в нашому місті було відносно спокійно завдяки Збройним Силам України. Кажуть, що спільне горе зближує - так воно і є. Я стала цінувати кожну хвилину з рідними, дрібні домашні сварки були у минулому, не хотілось ні секунди витрачати на такі безглузді речі. Всі мої проблеми, які були до початку війни просто розвіялись, як пил. Я більше не думала про модний одяг та соціальні мережі - це все перестало бути важливим для мене. Моя мама втратила роботу через війну. Попри скрутний час найціннішим для нас був час, проведений з родиною.

Нещодавно я знову опинилась у 24 лютому, коли знову моє місто потрапило під ракетний обстріл. Я знову відчула той самий страх смерті. На мою думку, це відчувають всі діти нашої країни, особливо ті, які на собі відчули жахи прольотів, бачили окупантів зі зброєю та побачили понівечені людські долі та смерті. Це не вкладається у голові, як можна вбивати безневинних дітей та немовлят, які взагалі, ще не бачили життя та так мало отримали любові від своїх батьків. Це приголомшує мене найбільше. Невже в країні-агресорі немає дітей, невже у тих, хто віддає накази немає дітей? Чому в нас забирають право на безтурботне дитинство, мирне небо, чому забираюсь батьків із сімей на смерть заради нашого майбутнього, яке в нас так нахабно та цинічно вкрали? В той самий день горе прийшло в кожну оселю, в кожну сім’ю. Я співчуваю кожній дитині, яка втратила своє дитинство, яка тримаючись за матусю проливала сльози під звуки вибухів, яка втратила свій дім, або загубила свого домашнього улюбленця чи іграшку, або пізнала найстрашніше горе, втративши батька на цій клятій війні.

Кожний ранок я відкриваю очі та подумки дякую нашим воїнам за мій новий день і засинаю з мріями про мирне небо. Мої бажання лише про мир в нашій країні, квітучій, вільній та незалежній. На день народження, загасивши свічки, я загадала мир - тому в мене немає ні краплі сумнівів, що зовсім скоро моє бажання здійсниться і для кожної дитини настане мир, сльози зміняться на посмішки, а вибухи на дитячій сміх.