Гранченко Аліна

10-а клас, Черкаська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №22 Черкаської міської ради Черкаської області

Вчителька, яка надихнула на написання – Мельник Тетяна Олегівна

Війна. Моя історія

24.02.22… Ця дата є особливою та водночас болісною. Кожен українець, кожен хто має душу та серце, пам'ятає той день, коли життя розділилося на "до" та "після". Зараз я розповім свою історію, прийняття того факту, що життя змінилося завдяки одному нерадісному дню.

Починаючи з сьомої ранку 24 лютого мої дні були як в тумані, я жила моментом, а в пам'яті залишилися тільки фрагменти. Коли я прокинулась, то побачила, як мій тато бігає з кімнати в кімнату, тримаючи в руках документи. Я мовчки подивилася, нічого не розуміючи, та зрештою запитала, що ж відбувається? Тато підійшов та сів до мене на ліжко. Я вже зрозуміла що щось не те.

"Доню, в країні війна..."

Почувши ці слова, мій мозок не давав мені повну ясність чи правильно я зрозуміла татові слова.

"Хіба в 21 столітті може бути війна?"

Ніхто не мав поняття, що нас чекає через день, годину, хвилину. Відкривши соц мережі, головною темою дня було "початок повномасштабної війни в Україні". Наступним моїм кроком, що я пам'ятаю, це був дзвінок до мами. Коли вона підняла слухавку, я чула її тяжкі подихи. Мама бігла з роботи додому, вона заспокоювала мене, що все буде добре, що не треба паніки.

На ту секунду я хотіла тільки, щоб це все був жарт, щоб не було ніякого страху за рідних, коли вони не поряд, щоб зараз відкрити очі і спокійно йти до школи, зробити всі заплановані справи на той день, гуляти ввечері з подругою.

Але жартувати ніхто і не думав.

Перший раз в бомбосховищі, де люди стелили усе підряд, щоб вагітні жінки могли сісти; черги в аптеку та продуктові магазини, де люди згрібали все підряд; сидіти вдома в стані повної готовності. Картина поступово вимальовувалась. Кожен день оновлювався новими жахливими новинами. Були ті, хто прогнозував перемогу за два тижні, оптимістами в ці моменти хотіли бути всі, але не всі могли. Люди переживали щось нове для себе, робили те, про що ніколи і не подумали б. Моя мама допомагати готувати їжу для чоловіків з тер оборони, ми з татом відвозили речі, ліки в місця, де люди потребують допомоги.

Моя сім'я поїхала в село до бабусі. Але поїхавши трішки подалі від міста, тривога далеко не відійшла. Кожен день ввечері, коли всі йшли в хату, я залишалася на вулиці, щоб поговорити з подругою по телефону. У ці хвилини ми підтримували одна одну, могли розповісти те, про що думали за весь день, жартували настільки, наскільки могли. Усе заради того, щоб наступного дня енергії та віри на краще було трішечки більше.

Четвертого березня мій ранок почався так само як і попередні дев’ять. Усі прокидалися, мовчки снідали, моніторили новини. Я ще не здогадувалася, що цей день також залишить страшний відбиток у моїй пам'яті.

Померла бабуся... Усвідомлення втрати до мене прийшло лише тоді, коли стояла на кладовищі. У моїх планах було святкування перемоги в цій жахливій війні разом з бабусею.

Ми мали б приїхали в село, де на нас чекала тепла хата, чисте повітря, і, піднявши голову, ми б дивилися на блакитне та мирне небо. Але хто ж знав… Під впливом емоцій, дні пролітали один за одним.

Після вирішення деяких проблем, тато відправив мене та маму до Польщі. Жили ми у мого старшого брата. Через декілька днів, коли мозок тільки усвідомлював таку різку зміну, пролунала тривога. "Невже і сюди вже дійшло? А що тепер?". Після пояснення, що то була тривога про пожежу, легше на душі не стало.

Через певний період моя мама повернулася додому. Я залишилася на пів року з братом в іншій країні. Мені було страшенно складно бути на відстані з мамою, рідними.

Постійно хотілося зробити те, що колись здавалося незначним: гуляти парком з подругою, зайти в затишне кафе, на новий рік дивитися на феєрверки, коли все небо заповнювалося різнокольоровими вогниками, безтурботно сміятися…

Через пів року я нарешті повернулася додому. Так, я засинаю в коридорі, бачуся з друзями між повітряними тривогами. Так, усі мої справи підлаштовані під графіки вимкнення світла. Але попри всі ці моменти, проходячи рідними вуличками, я відчуваю затишок та спокій, бо я вдома. З часом я навчилася радіти кожній хвилинці, почала цінувати те, що маю зараз. Ми не знаємо, що буде далі, адже боротьба за світовий баланс та справедливість продовжується. Проте ми не втрачаємо надію і пильність, залишаємося відданими собі й своїй меті, переконанням, своїй Батьківщині. З кожним днем перемога наближається. Віримо в нас. Віримо в ЗСУ. Все буде Україна!