Рудень Софія, учениця 11 класу Комунального закладу "Харківський ліцей № 139 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Балицька Ірина Іванівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року п’ята ранку. Прокидаюсь від криків моїх батьків. Я зовсім нічого не розумію… Напевно, і не тільки я, бо мама лягає коло мене... Можливо, ми б заснули, але дзвінки та повідомлення, які починали надходити моєму татові, не давали цього зробити. Розгубленість, нерозуміння – усе, що я відчувала. Я хвилювалася за тата, не розуміла, чи треба йти до школи. Автоматично спрацьовує інстинкт відмінниці: у мене ж контрольна з алгебри…Зараз, на другому році війни, це видається смішним.

У перші дні ти просто не міг усвідомити того що сталося, ти робив усе «на автоматі». Мій розклад був такий: прокинулася, пішла з мамою на роботу, прийшли додому, поїли, спати. Один з парадоксів, що саме в ті дні я читала книгу Еріха Марії Ремарка "Життя у позику", в якій йшлося про післявоєнні роки, про цінність кожної миті життя.

Я не боялася звуків вибухів, мій мозок абстрагувався від усього цього. І від того, що я майже не проявляла ніяких емоцій, вперше втратила свідомість. Мабуть, тоді до мене прийшло усвідомлення всієї ситуації, я зрозуміла, що таке війна.

Ніколи не забуду вечір 6 березня 2022 року. Я з мамою спокійно вечеряла, як раптом почули жахливий вибух і червоні вогні у небі. Було збито ворожий російський літак. Ті секунди я не забуду ніколи! У мене почалася така істерика, що ніхто не міг заспокоїти. Після цього ми прийняли рішення виїжджати з Харкова. Але ні мій тато, ні бабуся з дідусем, не хотіли й не могли виїхати.

То була складна дорога, велика черга на виїзд. Ми постійно нервували: тільки б усе було добре. І… сподівалися, що через два тижні знову будемо вдома. Так разом з мамою ми опинилися в чудовому місті Кременчук, який став для нас другим домом. І тільки там я зрозуміла масштаб того, що відбувається в  країні.

Я пішла у школу, трохи спілкувалася з однолітками. У тому місті також кілька разів лунали вибухи, тишу порушувала повітряна тривога. Але навчання, побутові проблеми відволікали, і дійсність сприймалася більш спокійно.

29 травня ми повернулися у Харків: члени родини повинні бути разом. Не дивлячись на щоденні обстріли міста, я щаслива тут. Тут моя родина разом. Тут мій рідний дім. Тут моя школа. Зараз можна сказати, що моє життя нагадує довоєнне. Я вчуся, спілкуюся з друзями, відвідую гуртки. Так, обстріли та повітряні тривоги нервують мене. Але я знаю, ні… я впевнена, що усе в майбутньому буде добре. Ми все витримаємо, ми переможемо!