Троян Вікторія, учениця 9 класу Комунального закладу "Михайлівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3" Михайлівської сели ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлюк Світлана Богданівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року рано-вранці ми прокинулися від страшного гулу. Я підхопилася швидко з ліжка й подивилася у вікно. Світало. У небі я побачила яскраві вогні: то летіли ракети. Через декілька секунд до мене прибігла перелякана мама і сказала, що почалася війна… Ніколи не думала, що таке станеться зі мною…

В цей день ми повинні були йти до школи, але в бесіді класу вчителька написала, що школу закрили. Кожен учень почав питати в інших, що відбувається. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося і що робити. Тут мама сказала збирати речі на всякий випадок.

А уже через день я почула, а потім і побачила, як по нашій вулиці їхали танки і багато іншої військової техніки. Вночі було гучно й небезпечно. Нам довелося спускатися до підвалу й сидіти там до тиші. Як тільки шум припинявся, ми йшли до хати, бо ставало холодно. Вдень ми облаштовувати підвал, щоб було більше місця і трохи тепліше: спустили туди старий матрац, щоб було на чому сидіти, воду та їжу, бо ніхто не знав, скільки нам доведеться там перебувати. Взяли документи та теплі речі.

Вдень було не так страшно, а як тільки стемніє, починалися обстріли, і кожен день ми йшли до підвалу й ховалися там, як перелякані звірята. Іноді грали в карти або дивилися фільми, щоб не було так нудно, й щоб швидше минав час.

Я раніше майже не дивилася новини по телевізору, але після 24 лютого почала стежити за тим, що кажуть у новинах. А ще раніше ми ніколи не завішували вікна, але з початком війни ми повісили на вікна ковдри, щоб з вулиці не було видно світло в будинку. Ворогу так легше було зрозуміти, де є люди.

28 вересня ми вирішили, що треба виїжджати з рідного селища. Ми зібрали речі, документи, взяли з собою їжу та воду, склали все в машину й наступного дня були готові їхати. До нас прийшли бабуся і дідусь, щоб попрощатися… І ми поїхали до кордону між окупованою частиною та неокупованою.

Дві заправки забиті машинами… Ми стали в чергу. За нами було ще близько тисячі машин. Людей випускали повільно, тому ми простояли цілий день на дорозі. На ночівлю нас розмістили на заправці, щоб не стояти на дорозі. Вночі було гучно й трохи холодно, зранку ми перекусили й знову чекали.

Мама сказала, що якщо доведеться ще одну ніч тут стояти, то ми повернемося додому.

На пропускному пункті був хворий хлопець, який теж хотів виїхати (йому потрібно було до лікарні). Ми вирішили допомогти йому. Батьки взяли його з собою. Тому нам вдалося виїхати, але ще не на підконтрольну територію, а в так звану «сіру зону».

Це дорога, на якій було багато згорілих машин і на узбіччі розкидано багато мін. Дорога була дуже небезпечна. Їхати треба було швидко й точно по центру дороги. Це був справжній жах. І ми молили Бога, щоб все було добре.

Нарешті ми доїхали до підконтрольної території і раділи, що залишилися живі. Поліція провела нашу колону машин до пункту, щоб записати хто приїхав і надати необхідну допомогу. Потім ми поїхали до родичів, що живуть у Запоріжжі. Там трохи відпочили. Але треба було думати, що робити далі… Ми вирішили поїхати до Львівської області. Там знайшли дім і жили аж до квітня.

1 квітня ми повернулися до Запоріжжя, і тепер живемо тут. Звикли вже до повітряних тривог, до уїдливих звуків сирен, до виття сигналізацій. Але ніяк не можемо звикнути до чужого дому…

Вже більше року я не була вдома. Мені, як і багатьом українцям, вже дуже хочеться скоріше повернутися додому. Хочеться зустрічати схід сонця біля порогу рідної хати. Хочеться обняти бабусю і дідуся, за якими дуже скучаю. Хочеться дихати своїм рідним повітрям і спостерігати за пташками. Просто дуже хочеться додому… Хочеться…