В перший день війни я була в лікарні. У мене стався інсульт, бо моя невістка померла.  Я і зараз погано метикую, і тоді нічого не розуміла. Лежала два тижні після інсульту.

Не покидала Донеччину. Як я її покину? Це ж рідний край. Куди я поїду? 

Нам гуманітарку давали. Дякую дуже. Дай Боже всім здоров'я за те, що допомагали. Тоді давали частенько, а зараз уже якісь нові правила, то не дають.

Стріляють. Переживаю. Молюся за воїнів, що нас охороняють. Дай Боже їм здоров'я. Боїмося, щоб нас не розгромили. Але нікуди ми не поїдемо, свій край не покинемо. 

Я нікуди не виходжу з двору. Вражає допомога сусідів, рідних, які мене не кидають. Мені і їсти приносили, бо я ж не могла тоді сама варити. Ось така допомога.