Я про початок війни дізналася я в той день, по-моєму, з телевізора. Нас одразу не дуже зачепило, наприклад, як Київ. Коли була війна на сході України, то ми сприймали її так: війна, та й війна. Звісно, переживали, шкода було людей, які гинули. А як уже до нас це дісталося, то ми на собі відчули те саме. 

Ми переселенці. Переселилися з Білопілля в Суми, але все одно приїжджаємо додому. Зараз у Сумах дуже гучно, то ми в селі. А як тут було гучно, їздили в Суми. 

Мені медикаменти потрібні - купляю їх за свої гроші, бо мені їх не дають. Доводиться купляти, хоч вони й дуже дорогі. 

Шокували обстріли. Стріляють, куди очі бачать – у домівки, у дитсадок біля мене. Його не дуже зруйнували, але хтозна, куди вони цілилися – чи по тепломережі, чи в садок? Оце мене найбільше шокує, що стріляють невідомо куди.

Дочка працювала і жила в Боярці Київської області. Виїхала в Швецію, тому що роботи не стало, а за квартиру треба платити великі гроші. У Швеції отримувала гуманітарну допомогу і якісь виплати з безробіття. Але вже влаштувалася на роботу - тільки перший чи другий тиждень працює. А ми з братом живемо, як можемо. А що робити? Куди виїжджати? Свою домівку кидати? Хто нас там чекає? Та й де нам гроші брати? Намагаюся тримати себе в руках, тому що в мене цукор піднявся дуже. Боюсь, щоб далі не піднімався, бо тоді вже незворотний процес піде. 

Надіємось, що скоро буде мир. Уже, мабуть, довше терпіли.