Бабіюк Ярослава, 10 клас, ліцей села Кримне

Вчитель, що надихнув на написання — Ариванюк Віра Федорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моя прабабуся казала: “Немає нічого страшнішого й гіршого, дітки, як війна й голод”. 

Вона це пережила. Ці страшні роки не стерлися в її пам’яті до самої смерті. Хіба ж думала я, що й нам доведеться жити в такий страшний час? Триває 961-й день від повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. Яким був мій шлях протягом цих днів війни? Цікаве й гнітюче питання, яке можна задати кожному українцю.

Чи знала я, що буде війна? Однозначно не скажу, що ні. Це ж питання ми задавали й нашим учителям. Ніхто не міг відповісти ствердно.

З усмішкою на обличчі згадую ті теплі, мирні моменти із сім’єю.

Тоді не могла й подумати, що через декілька днів над моєю рідною Україною летітимуть ракети й порушать наш спокій, гинутимуть люди, падатимуть зруйновані будинки, а разом з ними й мрії та плани на майбутнє.

У голові не вміщалася думка, що таке може бути в 21 столітті.

Пам’ятаю, як було страшно і тривожно в перші дні війни. Пам’ятаю, як старші не спали, а менші засинали у мене на руках. Тривога розривала мою душу, коли читала новини, коли бачила, у що перетворюється прекрасна наша земля, багатства, нажиті людьми не одним десятком літ.

Особливо переживала за рідного та двоюрідних братів, які з перших днів війни пішли на фронт і в тероборону.

Потім я згадую: страху вже як такого не було, він відійшов на другий план. Тоді не було завтра чи сьогодні, було тільки зараз. Ситуація залишалася напруженою.

Прийшла весна… Здавалося б справжня, але я сприймала все не так, як раніше, я не впізнавала себе. Зрозуміла лише одне: з початком війни я подорослішала морально.

Літо пройшло напружено, як і весна. З болем у серці дивилася на зруйновані місця, від яких залишилося зовсім нічого: порожні будівлі, чорні, обпалені руїни, глибокі вирви від бомб та снарядів. Найболючіше переживала звістки про військових, що гинули в цій страшній війні, про людей, для яких стала могилою їхня рідна домівка, поранених, що мучилися від нестерпного болю.

Осінню, здається, нічого не змінилося, але для нас були й щасливі моменти: звільнення Ізюма, рідного Херсона. Пам’ятаю, як від цих новин вдома плакали всі.

Тоді з’явилася надія: «А, можливо, далі буде краще?». Ця думка живе у мені й до сьогодні.

Пам’ятаю, як ми цілу зиму по декілька годин сиділи без електроенергії. Тоді переключалася на кращі моменти, друзі стали ще ближчими.

Зрозуміла, що спокій і мир коштують дуже дорого, коли дізналася, що безвісти пропав мій двоюрідний брат Володя. Я й до сьогодні вірю, що він живий. Дуже сумую за ним і хочу його побачити. Далі дядько… Я пам’ятаю, як бачила його на Різдво. Тоді він мені здався не таким, як був раніше: сильно засмучений, говорив, що не дуже хоче їхати, але мусить.

Згадую свій сон, у якому він мені наснився. У глибокій задумі міряв кроками якусь кімнату. Я запитала: «У чому справа?» А він відповів, що мусить іти, бо там його чекають. 

Я й гадки не мала, до чого тут цей сон. Але саме в цей день прийшло повідомлення, що він загинув під час бойового завдання. Нестерпно боляче дивитися, як гинуть наші захисники, але ще більших душевних страждань завдає смерть рідної людини. Ніяк не вірилося, що це сталося. Хотілося хоч трохи підтримати тітку: її страждання, як ножем, різали мою душу. Увечері я задумалася: потрібно цінувати рідних тобі людей і моменти, проведені разом з ними. Ще більше почала переживати за братів. Хвилююся й думаю про них майже завжди.

Отак і живу. Третій рік іде війна, а мені здається, що це лише жахливий сон. Але прокидаюся вранці й бачу, що це страшні реалії нашого життя. Та в серці горить вогник надії, що це жахіття закінчиться, і я міцно-міцно обійму своїх братів, і всі ми повернемося до звичного мирного життя. Головне не втрачати сили духу, терпіння, мужності, стійкості. Вірю й плекаю надію на щасливе майбутнє в нашій мирній прекрасній Україні.