Бєсєдіна Анастасія, 9-б клас, СЗШ №201 I-III ступенів м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Світлана Анатоліївна Возна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ніхто не хотів, ніхто не думав і не хотів вірити, але це сталось.

Війна — це те, що хочуть не згадувати, це те, що хочеться забути і щоб це ніколи не відбулося знов, але це відбулося, знов.

Чутки про війну яка може статися 16 лютого швидко розлетілися по загальноосвітній школі в Харкові. 6-Б клас, а точніше я з дівчатами перед фізкультурою говорили, що це все не правда та це не вигідно Росії. Ох як же ми помилялися.

16 лютого — День єдності, весь клас був напружений, але все одно не вірили, ми були одягнені в кольори нашого прапору, зробили декілька фотографій та заспівали гімн,

далі дні йшли як завжди. Вечір 23-го лютого вся родина готується до сну, мій брат хворіє тож не виходив з кімнати, а я домалювала свій малюнок та поставила дату: "23.02.22" і спокійно лягла у ліжко. 10.00 година, ранок 24 лютого, мене будить мама, я відразу зрозуміла, що щось не те за вікном вже світло, а це все ще зима повинно бути темно о 7, але я не встигла задати питання як мати мені видає лише одну фразу: "Настя, почалося". Я відразу зрозуміла, що це війна. Але я все одно не була готова до цього, ніхто не був. Я почала плакати, плакала десь хвилин 15 тоді, ще брат підійшов почав питати чого я не в школі та чого я плачу. Але заспокоївшись я вже почала слухати, що коїться навколо за вікном були чутні вибухи, а в шкільній групі вже було безліч повідомлень, ми не знали, що робити тож спокій знайшли в розмовах: ми скидали фото з вікон, де вже був дим, скидали карти укриттів та наші найближчі плани. 

Тоді мій тато пішов на роботу, бо працював робочим на фармацевтичному заводі, але мама була з нами десь о 13-14 ранку почалися сильні вибухи тож ми вирішили піти до підвалу, але в нашому будинку він був на половину засипаний піском, тож ми вирішили піти до підвалу школи. Ми жили у підвалі 43 дні всі були страшні, але ми знаходили як відволікти себе та інших дітей: ми грали у ігри, малювали крейдою, гралися в сніжки та просто розмовляли.

Але були декілька днів, коли ніхто навіть не міг посміхнутися.

Перший страшний день, а точніше ніч з 8-го на 9-те березня. Ніч тоді була люта, найстрашніша ніч, яку я запам'ятаю на віки. Були сильні, дуже сильні вибухи.

Підлога та стіни трусилися. На ранок ми пішли до магазину, там перед магазином продавали печиво, молоко та інше. Було відчуття, що це звичайний ринок та нічого не відбувається, тільки якщо нічого не чути та не бачити. Пройшовши до магазину, ми побачили, що в ньому нема вікон. А на дорозі була воронка. Дорога знаходилася від 3-х хвилин пішки до нашої школи із за цього було так гучно. А другий день був на кінці березня, тоді було напевно, ще гучніше. Але побачити наслідки я змогла тільки через декілька днів, вийшовши на вулиці я побачила, що прилетіло у сусідню школу, але всім пощастило, прилетіло туди де нікого не було.

І ось настав день, коли Київська область була звільнена, і в той день я дізнаюся, що завтра ми будемо їхати до вокзалу і до Києва. Ранок наступного дня ми відправляємося до бабусі та дідуся, щоб віддати тварин. І після цього ми збираємо речі, попрощалися з всіма, з якими ми всі ці дні жили, та виїжджаємо. І ось ми сіли, довго їхали, із за тривоги приїхали о першій годині ночі, тож і ночували ми на вокзалі. А о 6-й ранку нас забрали родичі.

І ось ми тут — у Києві, вже як третій рік. Але все ще нам всім болить за рідне місто і ніколи не перестане.