Кириченко Софія, група КК 2-24, Краматорське вище професійне торгово-кулінарне училище

Вчитель, що надихнув на написання — Телицина Світлана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей. За 1000 днів війни я пройшла через безліч випробувань, які змінили моє сприйняття світу та самої себе. 24 лютого 2022 року стало початком нового життя для всіх нас.

Того дня в Краматорську о п’ятій годині ранку я прокинулась від розмови батьків. Через деякий час мама зайшла до кімнати і сказала, що я не піду до школи, бо почалася війна. З перших днів війни ми з мамою та татом зрозуміли, що не можемо сидіти склавши руки. Відчуття страху за майбутнє тиснуло, мов камінь, на серце. З перших днів я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Перші новини про військові дії шокували. 

Через кілька місяців війни я почала ще більше цінувати те, що ми можемо мати: запах свіжого хліба, сміх друзів, мирне небо. Я зрозуміла, що життя — це дар, і його треба берегти.

У квітні 2022 року я, мама, мої дядько та тітка з їхнім маленьким сином вирішили виїхати з Краматорська, і коли ми виїжджали з нашого рідного міста, я ще не здогадувалася про те, що перебуватиму в іншому місці третій рік і сумуватиму за квартирою в Краматорську, за друзями, за останніми обіймами мого діда, батька... Наші знайомі перші приїхали до Чернівецької області, села Вороновиця, вони не знали, куди їхали, тому знайшли безпечне місце лише через тиждень поїздок. 

Хочу сказати велике спасибі людям, які мешкають у цьому селі, які дали нам два будинки безкоштовно, приносили їжу, потрібні речі для проживання. 

Я не можу описати словами, які тут люди, вони дуже добрі, всі готові прийти на допомогу, в нашому місті такого немає. У цих двох будинках ніхто не жив 20-25 років, наші знайомі облаштували будинки, як могли, щоб були хоч якісь умови для життя. І ось, 8 квітня ми вже були тут.

Чесно кажучи, спочатку мені це місце подобалося, були брати і сестра поряд, ми могли ходити до річки кожного дня. Але через рік я почала сумувати за домом, дідусем і татом, вони залишилися в Краматорську, брати і сестри виїхали до інших країн. З часом я почала почуватися самотньо, і зараз у мене досі немає того, з ким би могла погуляти, поговорити. Я гуляю сама, хоч і рідко. Мені це місце вже не так сильно подобається, напевно, бо почуваюся самотньо. Я вже не виходжу часто гуляти надвір, немає бажання, тепер частіше малюю, слухаю музику.

Рік тому приїхав сюди мій дідусь, але не за своїм бажанням. У нього виявили рак і тепер він та мама їздять до Чернівців на лікування.

Пухлина стала меншою, проте, не проходить повністю. Його рятує рибалка від нудьги, влітку щодня ходив на риболовлю та приносив багато риби. Мені страшно уявити навіть, що б було, якщо б не це захоплення.

Щодня мій день повторюється і нічим не відрізняється від минулого дня. Війна зробила мене емоційно слабшою, але я намагаюся не сумувати, відволікаюся малюванням і музикою, у мене є друзі, яким я можу зателефонувати і поговорити, хоч ми і на відстані.

Сьогодні, оглядаючись назад, на ці 1000 днів війни, я розумію, що цей шлях не був легким, але він зробив мене тією, якою я є сьогодні. Я вдячна за кожен урок, який дав мені цей досвід. І хоча війна триває, я вірю в те, що ми разом здолаємо всі труднощі і відбудуємо наше майбутнє. Мій шлях — це шлях надії, сили і любові до своєї країни. Я впевнена, що разом ми зможемо подолати всі випробування і створити краще життя для наступних поколінь. Слава Україні! Героям слава!