Сидорчук Анна Миколаївна
вчителька української мови та літератури Ліцею №6 НМР, м. Нікополь

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Від тепер у моєму серці живуть могутні відчуття, жага до життя та неосяжне бажання відчувати мир і спокій. Довга дорога пошуку власної ідентичності, яка протяглася з 2014 року та блискавично і водночас трагічно розставила всі думки у 2022. Я - українка… Ні, не так. Я – українка! І це не просто географічна ознака чи зазначення у паспорті, це світогляд, який надихає мене кожен день і надає сил пройти через найважчі випробування. Сьогодні, коли світ пестить нас проблемами, бути українкою - це моя суперсила.

Відтак, як учителька української мови, я відчуваю на собі вагу відповідальності перед кожним учнем та перед рідною мовою. З початку війни, коли дистанційне навчання стало єдиною можливістю, я взяла на себе завдання не тільки передавати знання, але і бути опорою для моїх учнів.

Перша повітряна тривога – розгубленість, але по той бік екрану знаходяться діти, які у тисячі разів більше бояться та не розуміють, що відбувається, ніж я. Заспокоюю нас. Залишаюся на сходах підвалу, щоб зловити зв’язок, бо деякі учні вдома самі, їм страшно, а я доросла, я не видаю, що лячно і мені також. Говоримо. Легше. Жартую, але думки не про уроки, не про сирену і навіть не про те, що страшно, думаю про чоловіка – він захищає.

І так день за днем, але звикаю до сирен, підвалу, бо ховаємося кожен раз всією родиною, не звикається лише до руйнувань та людських втрат, людського горя… Напевно, бути українкою для мене означає бути терплячою та сильною в найважчі моменти.

Вивчила нове слово. Блекаути. Коли зникало світло і зв'язок, працювати ставало майже не можливо, там, де інші інколи здавалися, я шукала внутрішній ресурс і продовжувала вести свої уроки. Мета про підтримку своїх учнів та невід'ємна пристрасть до рідної мови прокладали мені шлях через темряву. Взимку, коли дороги вкрило снігом, я виїзжала до дороги, аби мати можливість вести уроки, бо разом зі світлом у селі, куди поїхала, тому що моє місто окутали артилерійські обстріли, зникала мережа. Але ж бути українкою - це не тільки слова, це конкретні дії, направлені на надання знань та підтримки. В таких моментах, коли важкі умови ставали викликом, я розуміла, що справжній патріотизм не полягає лише у словах, але і в готовності вчинити важкий вибір заради високої мети.

Відтепер, повернувшись до мого незламного Нікополя, я кожен день веду заняття з шкільного укриття. Це не лише безпека у разі надзвичайних ситуацій, але і символ моєї відданості своїм учням, місту та рідній мові. І як українка, я відчуваю, що моя суперсила - у моїй національній ідентичності, у здатності долати труднощі та вести інших за собою. Це не завжди так просто, повірте. Коли над головою роздається безжальний свист градів, а це значить, що за декілька секунд вибух буде поряд, ти впевнено та виважено говориш учням: «Діти, бережіть себе! Переходимо в укриття!».

Бути українкою - це бути сильною, відданою та вірною своїм ідеалам. Це не тільки про честь, але і велика відповідальність. І я готова нести цю відповідальність кожен день, в кожному уроці, в кожній розмові та в кожному занятті з шкільного укриття, адже я бачу майбутнє у своїх учнях – доньках та синах своєї країни, за яку так вперто та міцно стоять наші захисники.

Бути українкою - це не просто обставина, це обрана дорога, яку я обираю кожен день!