Кацімон Леонід, 16 років, 11 клас, Новопетрівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Козілецька Олена Сергіївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого, п’ята година ранку. Я прокидаюсь від сильного вибуху. Спочатку мені здалося, що то кіт лазить на кухні, але потім знову чую вибух, сильніший і ближчий. Я розумію, що це звуки з вулиці. Після цього уже спати не хотілося. Увімкнув телефон та почав шукати інформацію. Всі соцмережі були забиті численними відео, а всюди в коментарях написано: «Почалася війна». 

Я не знав, що робити й на що чекати, але розумів, що спокійних днів, які були досі, вже не буде.

За декілька днів до цього я був у Бучі у своїх родичів. Тоді навіть подумати не міг, що це місто стане місцем вогню, розрухи, а найгірше – катувань та смертей. У день війни я був дуже наляканий, але зрозумів, що єдиний вихід зараз - почати дорослішати. Я повинен стати надійною опорою для своїх рідних.

Навколо відбувався жах, але мені не було моторошно. Так, були бентежні думки, які не давали спокою. Я постійно розмірковував над тим, що буде далі, куди бігти. Було боляче покинути все те, що насправді дороге й важливе. Я відразу зрозумів, що треба сховатися у безпечне місце, почав говорити про це мамі й вітчиму. Мені хотілося тільки одного, щоб вони всі були в безпеці й мали шанс вижити.

Моя мама дуже хвилювалася, вона просто тремтіла від кожного вуличного гуркоту. Єдиний, хто міг її підтримати, це був я. Поки вітчим їздив до магазину, щоб запастися продуктами першої необхідності, я підтримував маму, обіймав і говорив, що все буде добре. А в цей час летіли ворожі літаки, як ми потім дізналися, на Гостомель.

Життя почало змінюватися, ми в перші дні вирішили переїхати до іншого міста. Я вже не був такий як раніше, навчився розмірковував набагато глибше.

Мені було сумно лише за одне: все нажите ми кинули, і, можливо, більше ніколи до цього не повернемося. Я був готовий опустити руки, закритися в собі, але через деякий до мене дійшло, що мені є, кому допомагати. Мої рідні, друзі та знайомі потребують підтримки. Через декілька місяців ми з родиною повернулися до своє оселі. Я відчував незміряну радості, про яку раніше навіть подумати не міг. 

Війна не тільки нанесла невиліковних травм, але й допомогла стати ближчими, навчила допомагати один одному. Мир - це не про компроміс, це про любов та повагу. Ми повинні за нього боротися, щоб винести важкий життєвий урок: більше нікому не дозволити прийти на нашу землю, в наш дім зі зброєю.