Алексєєва Орина, 15 років, учениця 10-А класу, ліцею №6 м. Новомосковська Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Віталій Володимирович Берковський

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна – це поняття знайоме майже кожному у наш час. Кожен проживає її по різному.

Когось вона змусила покинути свої будинки, коли люди ще не здогадувались про те, що вони більше ніколи туди не повернуться. А для когось вона відкрила двері у нове життя, але не додавши туди жодної краплинки любові, чи щастя. Кожен проживає війну по різному, хтось зневірився у своєму житті, а когось вона змусила стати сильнішим і більш жорстоким. Війна згуртувала могутній та вільний дух українців. Всі стоять пліч-о-пліч за усіма, величезна підтримка, допомога, підтримання духу патріотичними поезіями і піснями, зверненням президента до громадян. Багато хто з нас вже встиг втратити своїх рідних, а також багато хто вивів нові душі у наш мир.

Моя родина переживає війну з великою тугою. Мама переносить війну дуже тяжко: нерви, сльози, страх, журба, скорбота, та співчування. Батько намагається тримати всіх у планці, заспокоює, та пояснює що до чого, щоб було не так страшно. Сестра переносить це набагато тяжче чим усі. Їй всього 10 років – найменша у родині. Але вона набагато мужніша на свій вік. Вона стала розуміти такі речі, які люди не можуть прийняти навіть у повнолітньому віці. Бабуся, вона майже нічого не чує, тому інформація сприймається важче. Але дивлячись новини вона кожен раз плаче. Вона дитина війни, пережила голод, та застала другу світову війну у дитячому віці. Моїй бабусі 83 роки, і ми всі дуже переживаємо за її серце, та взагалі за її здоров’я. І я. Цей світ я почала сприймати інакше ніж раніше – у мирний час. Я ціную кожну хвилину мого життя, бо я не знаю прокинусь я завтра в ранці, чи ні. Війна дуже вплинула на моє здоров’я, на мій світогляд, на мої думки та почуття. Я почала втрачати зір, це все через нерви та почуття. Я намагаюся бути сильною, і не давати журбі заволодіти моєю родиною.

Війна дуже вплинула на мій соціум, та розрізняння людей. Багато людей я викреслила зі свого життя, та багато вписала. Мені набагато важче спілкуватися з іншими, а ніж раніше. В мене є друзі в різних куточках України, один із них на тимчасово окупованій території. Я дуже переживаю за його життя. Кожен день я дивлюся новини з його міста, на випадок якщо в нього не буде зв’язку, просто щоб я могла знати стан у місті.

Двадцять четвертого лютого вранці я прокинулася від фрази мами: «- Доню, почалися обстріли в Україні. Мабуть почалася війна…»

У той момент я була дуже шокована, бо я ніколи не могла подумати, що я колись стану свідком початку жорстокішої повномасштабної війни в такому юному віці.. Потім новини, всі публікації були заповненні фотографіями і інформацією про те як люди масово почали покидати рідні будинки. В той момент мене охопила паніка та потім істерика.. Я сильно плакала, мені було дуже лячно, я не знала що буде далі. Я одразу почала писати всім своїм друзям які знаходяться від мене далеко. Цей стан продовжувався аж-поки тато не заспокоїв мене, та не пояснив що до чого. З того моменту я сприймаю все з частковим спокоєм. Не так як у перші дні війни.

Дуже швидко пройшов місяць. Квітень, вівторок, 22:30. Мої батьки в цей час сиділи на кухні і вели бадьору бесіду, а ми з сестрою сиділи у різних кімнатах. Я малювала, а Варвара (так звуть мою сестру) сиділа у вітальні та дивилася мультфільми. На цей день передавали дощ, і поки він не пустився, вікна були навстіж відкриті. Настрій був у всіх гарний, і начебто нічого не передбачало біди. І тут ми почули звук наче пустився сильний дощ (шуршання в повітрі), і через декілька секунд всі на нашій вулиці почули вибух… Кожен був наляканий, і через декілька хвилин вся родина сиділа у вітальні, де немає вікон. Мама дуже налякалася, вона плакала, а тато заспокоював нас усіх. Ми не знали де вибухнуло, але здавалося, що дуже поряд. Коли закінчилася тривога і сирена стихла, батько й мати вийшли подихати повітрям на двір. Небо було яскраво-червоне, начебто хтось його навмисно запалив. Цього разу всім було достатньо, щоб виплакати, як всім здавалося, майже усі сльози. Всім було лячно і не зрозуміло що буде далі…

Минув тиждень. Батько вже поїхав у рейс, бо він далекобійник, і з першої хвилини вже всі почали сумувати за ним. Без тата було важче переносити тривоги, сирени, новини і таке інше.. Але коли батька не було вдома, мама здавалася мені більш мужньою ніж тоді, коли тато був вдома.

Це можна пояснити тим, що коли батько вдома, мама дозволяє собі бути більш слабшою і вразливішою, але коли його вдома нема, матері потрібно бути сильною, і не давати смутку зайти у дім. Я дуже поважаю її за це. Вона найкраща. Цей тиждень почався з гарного настрою, як і тиждень тому. Всі займалися своїми буденними справами увесь день. Ввечері всі сиділи у вітальні, аж-поки зовсім не стемніло. Десь о 21:20 я пішла спати, і перед цим побажала матусі гарних снів, та мама виглядала геть не спокійною, наче якась думка не давала їй спокійно всидіти на місці. Вона відповіла мені: «Добраніч, доню, а я ще посиджу, щось серце не на місці». Я тоді не додала це до своєї уваги, бо була дуже сонлива. До речі, собаку ми залишаємо спати на кухні, в неї там є своє власне місце, до кімнати йти їй не можна, і вона слухалася нас, ніколи не порушувала правило. В цей вечір, коли я вже лягла в ліжко, я почула стукіт маленьких кігтиків по підлозі. Я подивилася у дверний прохід, і побачила свою собаку. Я не могла зрозуміти, що вона тут робить. Я прогнала її на її місце, та лягла спати далі.

Уві сні я нібито чула гуркіт мотору великої вантажівки. Потім гуркіт здавався мені все більш гучнішим, аж настільки, що я прокинулася від нього. Потім я побачила різке світло у моєму вікні, в супроводжені того самого гуркоту. Це був свист ракети. Я дуже швидко вскочила з ліжка та побігла в кімнату до батьків, де немає вікон. Поки я бігла стався потужний вибух, на підлогу почала сипатися люстра. А за стінкою у дідуся повибивало шибки з вікон, бо вони були дуже старі. Всі посідали вниз за шафою. Мама і сестра почали молитися у голос. Я тоді дуже сильно злякалася, і сильно плакала. Від переляку і нервування, в мене почала німіти ліва рука. Тоді ми прийняли рішення бігти у підвал. Я прихопила з собою мого кота, сестра прихопила собаку, мама документи, і ми всі вийшли на вулицю. Я ще ніколи не бачила такого палаючого вогню… Горіла величезна бочка з паливом, десь близько у двохсот метрах від мого дому… Аж тільки потім розмірковуючи над усім, що сталося ми зрозуміли, що наша собака попереджала так своєю поведінкою, про неминуче лихо…

З часом я почала все більше любити своїх рідних. В цей час дуже багато міркуєш над своїм життям. Я зрозуміла ціну спокійного життя і миру. Мир для мене зараз – це живі родинні очі, які я бачу, тепло маминих долонь зранку, лунання батькового сміху, щаслива посмішка сестри, та звук дзвінка моєї коханої людини. Життя моїх рідних це ї є мій спокійний мир, у такому жорстокому, та несправедливому світі…

Бажаю кожному громадянину відчувати тепло своїх рідних. Вночі, поки ніхто не бачить я молюся за кожного. За кожну душу, покинуту життям, та за тих, хто залишився живим і охороняє наш спокій. Сподіваюсь, що найближчим часом ми переможемо, адже ми незламний і вільний народ. Миру і спокою всім нам!