Марія Цекот, 9-Б клас, СЗШ №92

Вчитель, що надихнув на написання есе - Терлецька Любов Богданівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Спершу було тихо. Усі прислухались. Потім був вибух. Стало шумно. І в мить я перестала всіх чути.

Ми сиділи вдома — я, мама і сестра. День був звичайний, наскільки взагалі може бути звичайним день у час війни. Новини стали частиною нашого щоденного життя, але ми намагалися жити, говорити та сміятись хоча б іноді.

І от — цей звук. Різкий, сильний, глухий. Усі звуки обірвалися. Я здригнулася. У голові — порожнеча.

Мама щось сказала, але я не розчула. Усе ніби зависло в повітрі. У цій тиші я раптом відчула таку самотність, якої не знала раніше. Страх заповнив кожну клітину мого тіла, але я зробила вигляд, що все добре. Посміхнулася сестрі. Просто кивнула мамі. Усередині ж — була паніка.

Я вирішила, що повинна бути сильною. Не показувати, як мені страшно. Не плакати. Не просити про допомогу. І ще раз не плакати.

Ніби це моя місія — триматися за всіх. Ніби моя слабкість могла зруйнувати їхній спокій. І я трималася. Я відповідала друзям коротко: «Усе О’КЕЙ». Я допомагала мамі збирати речі «на випадок чогось». Я говорила з вчителями, робила домашнє завдання, слухала онлайн-уроки. Жила. Але зсередини — мовчки ламалася.

З часом ситуація в місті залишалася нестабільною. Прильоти повторювались. Кожна сирена — як удар по нервах. І я знову мовчала. Тримала все в собі. Я не хотіла виглядати слабкою. Здавалося, що якщо я здамся — усе навколо розвалиться.

Насправді, це було дуже важко. Постійно прикидатися. Усміхатися, коли хочеться кричати. Робити вигляд, що тобі все одно, коли в душі буря.

Носити цю маску сили — щодня. Іноді я навіть починала вірити, що вона справжня. Що я справді сильна. А потім — приходив вечір. І я лягала в ліжко, вмикала музику на мінімум, і просто лежала. Без сил. Без слів.

Але навіть у цей час, коли я не просила про допомогу — вона була поруч. У погляді мами, яка мовчки сідала поруч і брала за руку. У сестрі, яка обіймала мене так міцно, ніби хотіла стати стіною між мною і світом. У повідомленнях друзів, які писали: «Як ти?», навіть якщо я відповідала сухим «все нормально». У моїй сестрі, яка просто написала: «Я тут. Якщо треба — пиши. Навіть просто поговорити».

Я не писала. Але ці повідомлення я зберегла у своїй галереї та пам’яті. І перечитувала не раз.

Поступово я почала розуміти: сила — це не завжди тиша. І не завжди стриманість. Сила — це бути чесною. З собою. З іншими. Сказати: «Мені важко». І дозволити себе обійняти. Не тому, що ти слабка, а тому, що ти жива. І кожній живій людині потрібна підтримка.

Одного разу я просто заплакала. Без причин. Без пояснень. І сестра з мамою сказали: «Не тримай усе в собі». Тоді я вперше не стримувалась. Вперше за багато місяців. І стало легше. Ненадовго, але важливо. Бо я більше не була одна у своїй тиші.

Ця подія змінила мене. Я не стала надлюдиною. Я й далі боюся. Й далі нервуюся, коли чую гучні звуки.

Але тепер я знаю: просити про допомогу — це не кінець сили. Це її початок. Це довіра. Це зв’язок. Це те, що тримає нас на плаву, коли здається, що світ руйнується.

Сила допомоги — у простих речах. У людях. У словах. У тиші поруч. У повідомленні «Ти не одна». Іноді не потрібно нічого, крім присутності. Іноді, щоб врятувати — достатньо просто бути поруч.