Я живу в Нікополі. У перший день війни почали летіти ракети. У той момент я зрозумів — війна змінила все назавжди. Я нікуди не виїжджав і залишився вдома. Магазини та аптеки не працювали, місто жило в умовах постійного страху та нестачі.

Коли підірвали Каховське водосховище, зникла вода. Її почали підвозити, і люди стояли в довгих чергах, щоб набрати бодай кілька пляшок. Серед них був і я. 

Одного дня у мій двір прилетів снаряд. Вибух зруйнував багато мого майна. Тоді поранило мою сусідку. Я виносив її з хати, вона була вся в крові. До лікарні її доставили поліцейські. Цей момент назавжди залишиться в моїй пам’яті.

У Нікополі стріляють щодня. З часом я ніби звик до війни, хоча до такого звикнути неможливо. Найбільше шкода дитину, яка дорослішає під звуки вибухів і пострілів. У Нікополі стріляють щодня. 

Я дуже сподіваюся на мир. Хочу, щоб моя дитина більше ніколи не бачила війни, щоб ми знову могли жити спокійно, як колись. Майбутнє бачу без російської агресії.