Перший день війни я запам’ятав назавжди. Тоді я просто не міг повірити, що все це відбувається насправді. Дружина поїхала на заправку, а я — на роботу. Потім ми вирішили поїхати в село до батьків. Здавалося, що там буде безпечніше. Там ми прожили цілий рік, намагаючись пристосуватися до нової реальності. Але одного дня почали стріляти і по селу. 

Я був у магазині, коли «Гради» почали лягати навколо. Люди кинулися ховатись. Тоді загинув місцевий хлопець, його вбили осколки. Один із снарядів влучив прямо в асфальт на дорозі. Я бачив це на власні очі. Це був жах, який неможливо забути.

Зараз я повернувся в Нікополь. Багато знайомих вмовляють мене виїхати, але поки немає на це грошей. Рідні роз’їхалися: хтось за кордоном, хтось залишився в області. 

Я залишаюся. Вірю, що мир обов’язково настане. Хочу, щоб наші діти та онуки більше ніколи не бачили війни. Ми відбудуємо все, аби тільки не було корупції.