Валентина Іванівна багато переймалась через обстріли, хвилювалась за дітей, онуків. Зараз вона з родиною у Запоріжжі.

Мені 66 років. Я з Михайлівки Василівського району. З самого ранку 24 лютого ми бачили, що ракети летіли, літаки. О десятій годині вже гул такий стояв! Траса Запорізька, що на Крим іде, кілометрів за десять від нас. Але все одно було чути танки, БТРи, різну техніку. А ближче до вечора сильні бої звідти було чути. Я дуже за дочку переживала. Вона молодша в мене, працювала на току - зерно ж треба було охороняти. А тут якраз бої. Та на другу зміну  вона не пішла. Її один чоловік попередив, мовляв, не ходи, бо окупанти вже заїхали. В Михайлівці було вже багато військових.

Від самого початку було страшно, бо мародери ходили, світили по ночах у вікна. Ми дуже переживали – за дітей, за дівчат малих, бо багато було чуток нехороших.

Я восени виїжджала лікуватись - у мене був передінфарктний стан.  Мені потрібні були ліки, а їх уже не було - якось зразу пропали. То ми через Інтернет домовлялися, одне в одного питали. У когось у родичів була алергія на ці ліки. Або хтось помер, а вони лишилися. Отак і діставали. Волонтерів просили, але вони так і не доїхали. Уже потім якісь інші привезли мені ці ліки. Від початку складно було. І з заспокійливими теж.

Я спочатку хотіла залишитися, все-таки вік уже. А дочка старша зі своєю донечкою зібралися виїжджати. Нам замовили автобус, а потім скасували. Бо керівника нашого, який давав автобус, забрали на допит у Мелітополь. І тільки через місяць-півтора ми по Інтернету знайшли людину, яка нас вивезла з Мелітополя.  Важко було зі зв’язком, і з Інтернетом, але в нас вийшло. Та тоді вже черги стояли по п’ять діб, щоб виїхати з Василівки. Домовилися так, що він чекав, а потім сам приїхав і нас забрав. Увечері не випустили, бо бомбили. На другий день виїхали.

Дорогу ми якраз нормально перенесли. Так вийшло, що окупанти нас і не оглядали. Зазвичай вони дуже всіх перевіряли, а в нас один тільки зверху сумки глянув. Навіть мобільні телефони не перевіряли. Нам ще треба було вивезти ноутбук для онука. Пішли заздалегідь, вони його глянули – і все. А вже після нас дуже важко було людям виїхати - дуже ретельно все перевіряли.

Ми думали зразу на захід країни їхати, але коли моя менша донька виїжджала, то контора не поставила якусь печатку. І онук стояв на обліку у військкоматі. Щось треба було з тим робити. Усі ці питання вирішували в Запоріжжі, то тут ми й лишилися.

Я зараз переважно на заспокійливих. Молодша донька з меншими онучками ближче до Дніпра жила, на правому березі. Я за неї переживала через ці обстріли.

Стільки людей зараз гине! Мені чомусь здається, що війна несподівано скінчиться.  Може, передумають вони. Не знаю. Хотілося б, звичайно, щоб майбутнє було хороше. А яким буде – побачимо.