Наталю Іванівну від страшних подій в Україні відволікає робота. Але вона досі з жахом згадує, як сильно переживала за свою онуку, яка у перший день війни мала повертатися у Харків.  

Я живу в Дніпропетровській області, вийшла на пенсію, але працюю. Думала, вже не працювати, але тут війна, і мені запропонували залишитись. Дуже тяжко бути вдома та переживати за все. 

Усі мої діти у Павлограді, але онучка, їй 23 роки, на початку війни в Харкові працювала. Вона зараз приїхала до нас, а її чоловік, він військовий, знаходився в Києві, вона в травні поїхала до нього. Він має уже два важких поранення. 

У моєї старшої дочки день народження 23 лютого, тоді з Харкова до нас приїхала і онука, вона мала 24 лютого виїжджати назад. Я тоді сильно переживала, ходила по квартирі, включила телевізор, а там кажуть що, почалась війна. Я бігом телефонувати їй, а вона трубку не бере. Потім передзвонює, я кричу: «Ти вже їдеш на Харків?!» А вона відповідає: «Я нікуди не їду, мені подзвонили і сказали, що Харків бомблять». Ото вона так тут залишилася.

Я дивлюсь новини і мене дуже шокує жорстокість. Як можна стріляти по дітям, як так можна?

Ще б воювали солдати з солдатами, як це мало б бути, але хіба можна так до людей ставитися? Люди голодують.