До війни я жила в Токмаку. З перших днів війни були обстріли, літали літаки. Це було дуже страшно. Найбільше мене шокувало, що мій син пішов на фронт. Зараз чекаю на його повернення. Тим часом мені довелося сидіти в підвалі.
Ракети свистіли над головою. Обстрілів було так багато, що я вже стомилась рахувати прильоти.
Я була дуже налякана, але вдіяти нічого не могла. Евакуювалась з мамою перевізником, якому віддали майже всі кошти.
Зараз живу в Запоріжжі. Мама ледве пересувається. Я знаю, що мій будинок зруйнований та повертатись мені немає куди. Але я все одно хочу додому.
