Іллюк Ілля, здобувач освіти Лисичанського гірничо-індустріального фахового коледжу, м. Черкаси

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лазарєва Альона Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Повномасштабна війна почалась, коли мені щойно виповнилось чотирнадцять, через декілька днів після мого дня народження.

Я навчався у сьомому класі м. Ковель Волинської області, що є поряд з кордоном Білорусі. Щодня ми чули страшні новини про те, що ось-ось російські війська перетнуть кордон з нашого боку.

У мене є молодша сестричка. Мама, зібравши нас обох, а ще мою тітку з двома її дітками, вирішила їхати до Польщі.

Тато — машиніст потяга, тому постійно працював і залишився допомагати Україні. А дядько Валерій пішов в ЗСУ захищати нас.

Я дуже сумував за татом, щодня мама телефонувала йому і плакала. Сумував за своєю кімнатою, іграми, школою і друзями.

Я не знав, чи ще колись побачу Дениса та Діму (мої найкращі друзі). Я так хотів, щоб це якнайшвидше скінчилося та щоб перестали снитися страшні сни: мій будинок стоїть напівзруйнований, а я ходжу зовсім сам, кричу і намагаюсь почути хоч якийсь знайомий голос.

Варшава нас прийняла тепло. Усі поляки намагалися допомогти, приносили багато солодощів та книжок.

Моя сестричка навіть пішла у їх садок, а в нас відновилось онлайн-навчання. Цілий місяць ми жили не вдома, без тата.

Першого квітня 2022 року мама вирішила повертатись додому. Ми були на сьомому небі від щастя. Здавалося, що все вже скінчилося та буде, як до того. Ми обіймали тата, плакали, раділи, святкували те, що ми разом і живі. Та, на жаль, то був лиш початок усього жаху, який доведеться пережити українцям.

Навчатися в школі під час війни дуже тривожно. Кожен з учнів мав «тривожний рюкзак» з усім необхідним і бейджик з датою народження на шиї.

Під час кожної повітряної тривоги ми спускалися у підвал і читали, куди летить. Це було страшно.Першого вересня 2023 року моя сестричка пішла у перший клас.

Усі діти були у вишитих сорочках, струнко стояли, коли грав гімн, а на стіні школи висіли портрети колишніх учнів, котрі загинули на цій війні.

Дорослі завжди плачуть в такі моменти, я теж хотів, але стримався. Я рідко плачу, та буває дуже хочеться не стримувати сліз.

Важко бачити дорослих, які не знають, як далі жити, поранених і людей, що втратили близьких.

Наша сусідка чекає сина з полону вже більше двох років. Її очі втомлені, але несуть надію, що колись нарешті побачать його.

Кожного разу, коли мама плаче, я знаю, що знову загинули діти. Такі ж як ми, котрі ходили до школи чи садочка, мали улюблені ігри та друзів.

Це так боляче! Ми дуже багато пережили, і я вірю, що цю жахливу війну також переживемо.

Я поступив у Лисичанський гірничо-індустріальний фаховий коледж. Хочу навчитися ремонтувати машини, адже нашим військовим дуже потрібні авто на ходу. Нещодавно в бригаду дядька Валерія збирали кошти на автомобіль, бо попередній після прильоту вщент розбитий.

Я впевнений, що ми переможемо, бо неможливо інакше.

У нас так багато талановитих людей, сильних воїнів, розумних та освічених медиків, прекрасних педагогів та науковців. Саме тому я не сумніваюсь у нашій перемозі за вільну та незалежну Україну.