Віталіна, 9 клас, Львів

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Війна почалась, ракети!" – сказав тато о сьомій ранку 24 лютого 2022 року. А ми були раді, що не треба йти до школи.

Моя мама, моя сильна, розумна, із двома вищими освітами, беззаперечна лідерка сім'ї і колективу, вмить перетворилась на залякане кошеня, яке забилось в куток кімнати, скавуліло і не знало, що робити. Але після першої ж сирени під час повітряної тривоги вона прийняла рішення: «Виїжджаємо в село до родичів, воно за три кілометри від кордону з Польщею».

Ми тиждень жили, як в рукавичці. Спали на підлозі разом зі своїми чотириюрідними братами-сетрами, яких до того ніколи в житті не бачили. Усі тоді вірили, що це на кілька днів, що от-от все закінчиться.

Спочатку було весело, але потім у нас по одному почала рости температура. Повертатись додому мама боялась. Аж тут тато приніс новину, як Мойсей з гори (інтернету в хаті не було, ходили до цвинтаря, щоб почитати хоча б повідомлення). «Польські друзі молодості запрошують до себе у курортне село на півночі країни. Кожен будинок там на березі озера. Туристичний сезон починається з кінця червня, на чотири місяці готові нас прийняти», – повідомив тато.

Кашляючи, з температурою, вирушили на піший перехід Шегині-Медика. З польського боку волонтери вже обдаровували дітей сочками та кіндерами. Їжі було, наче на фестивалі, а ще памперси, хімія, одяг, іграшки, ліки, як на ярмарку, тільки безкоштовно і... без сміху та веселощів. Тиша і сльози.

Поруч водії тримали в руках таблички із назвами міст, куди безкоштовно везуть українців. Мені це нагадало вокзал в Одесі: «Затока», «Рибаківка», «Лебедівка», «Квартіра у моря», «Таксі нє дорага». Колись я скаржилась, що друзів везуть в Єгипет, а нас – в Затоку. Тепер вдячна батькам, бо були там не сім днів, шість ночей, а двічі за літо по два тижні. Тож знаємо там кожну станцію, кожне кафе з морозивом. Тепер, напевно, не скоро туди поїдемо...

Водій нашого автобуса, земляк, який живе в Польщі більше десять років, розповів, що вони призупинили всі перевезення, бо шеф, теж українець, весь автомобільний парк «кинув» з матеріальною допомогою до кордону, звідти розвозять людей.

Уже третю ходку роблять, паралельно доремонтовують будинок для 70 біженців біля Гданська, який їм безкоштовно дала в оренду місцева влада.

Зустріли нас, як королів. У перший же день запросили на знайомство з бургомістром. Перед тим придбали пристойний одяг. У цій місцевості ми були біженцями №1.

Сусіди приносили свіжі яйця та по сто злотих на шоколадки і сигарети. Від яєць батьки не відмовлялись, а от гроші просили переказувати на українське військо, бо з фінансами проблем не було: батьки працювали онлайн, тато допомагав господарю.

Наступного ж дня нас записали в футбольну секцію, зареєстрували в місцеву школу. Там ми теж були єдиними українцями, до нас дуже добре ставились: діти приносили шоколадки та запрошували в гості, в їдальні безкоштовно годували, вчителі давали надзвичайно цікаві додаткові уроки з польської, а психологи не зводили з нас очей.

Попри ідеальні житлові умови, чудове ставлення до нас, відсутність фінансових проблем та найголовніше – безпеку, ми, діти, були постійно незадоволені, а мама весь час плакала.

Тиждень-другий ми насолоджувались безкоштовними кіндерами та плейстейшином, а потім почали нити, що хочемо додому, що набридло, а в Україні залишилися всі друзі, сітки плетуть, енергетичні батончики роблять і "Ой у лузі червона калина похилилася" та Гімн України в укритті співають. «Вони разом і не бояться вибухів, а ми тут сидимо», – говорили ми.

Тож ми як могли показували своє невдоволення: не робили домашні завдання, спали на уроках, спізнювались і нічого, крім солодощів, не їли. Батьків викликали і до директора, і в соціальну службу. Мовляв, психолог ради не дає, треба нас до психіатра. Та насправді до психіатра треба було мамі.

Другого березня снайпер вбив близького друга нашої сім'ї, солдата-десантника, який пішов у складі легендарної "вісімдесятки" Віктора, тепер уже героя України.

Похорон показували в інтернеті онлайн. Мама кілька годин стояла на колінах, дивлячись на відео, тримаючи свічку та маленьку ікону. А потім щодня передивлялась цей запис. А ще читала новини і далі плакала. Нічого не їла і... пила багато пива. Худла і ставала схожа на Бабу-Ягу.

Перестала готувати їсти, доглядати за собою, їздити у місто чи на наші тренування. Трохи попрацює в комп’ютері, почитає на березі озера новини, поплаче, поп'є пива – і спати. І так по колу.

Я не звертала на це уваги, а потім зрозуміла: мама бореться з двома відчуттями – боїться війни і хоче додому. Ще й ми тут їй коники показуємо. От вона і здалась. Перетворилась на малу дитину, яка не знає, що робити. Я її такою ніколи не бачила, бо вона з тих, яких називають "сильна жінка" та "залізна леді". Вперше побачила, як виглядає депресія...

Тато ради з нею не дає. Мусимо подорослішати ми. Чесно, ми не дружні. Але там, на березі озера, ми зібрались разом для серйозної розмови і вирішили: закінчуємо нити, починаємо добре вчитись, старанно тренуватись і нормально їсти – це єдине, чим ми зараз можемо допомогти і собі, і мамі, й Україні.

І, справді, нас почали хвалити в школі, ставити в основний склад на іграх, я навіть взяла кубок як кращий гравець жіночого турніру з футболу. І не тому, що мене пожаліли, бо я українка, а тому, що накидала їм купу голів і вивела свою аутсайдерську команду в лідери. Звісно, мама тішилась тому. Хотіла гарно виглядати на іграх, почала регулярно мити голову і нарешті робити макіяж, готувати, а головне – їсти і не пити пива!

Наші успіхи її мотивували, моя сильна мама повернулась і вирішила... повертатися до України.

Ми допомогли їй вийти із кризи, тепер вона хоче робити це професійно для інших людей.

Тож ця війна змусила мене стати кращою версією себе, подружити нашу сім'ю та врятувати маму!