Віталіна, 9 клас, Львів

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Війна почалась, ракети!" – сказав тато о сьомій ранку 24 лютого 2022 року. А ми були раді, що не треба йти до школи.

Моя мама, моя сильна, розумна, із двома вищими освітами, беззаперечна лідерка сім'ї і колективу, вмить перетворилась на залякане кошеня, яке забилось в куток кімнати, скавуліло і не знало, що робити. Але після першої ж сирени під час повітряної тривоги вона прийняла рішення: «Виїжджаємо в село до родичів, воно за три кілометри від кордону з Польщею».

Ми тиждень жили, як в рукавичці. Спали на підлозі разом зі своїми чотириюрідними братами-сетрами, яких до того ніколи в житті не бачили. Усі тоді вірили, що це на кілька днів, що от-от все закінчиться.

Спочатку було весело, але потім у нас по одному почала рости температура. Повертатись додому мама боялась. Аж тут тато приніс новину, як Мойсей з гори (інтернету в хаті не було, ходили до цвинтаря, щоб почитати хоча б повідомлення). «Польські друзі молодості запрошують до себе у курортне село на півночі країни. Кожен будинок там на березі озера. Туристичний сезон починається з кінця червня, на чотири місяці готові нас прийняти», – повідомив тато.

Кашляючи, з температурою, вирушили на піший перехід Шегині-Медика. З польського боку волонтери вже обдаровували дітей сочками та кіндерами. Їжі було, наче на фестивалі, а ще памперси, хімія, одяг, іграшки, ліки, як на ярмарку, тільки безкоштовно і... без сміху та веселощів. Тиша і сльози.

Поруч водії тримали в руках таблички із назвами міст, куди безкоштовно везуть українців. Мені це нагадало вокзал в Одесі: «Затока», «Рибаківка», «Лебедівка», «Квартіра у моря», «Таксі нє дорага». Колись я скаржилась, що друзів везуть в Єгипет, а нас – в Затоку. Тепер вдячна батькам, бо були там не сім днів, шість ночей, а двічі за літо по два тижні. Тож знаємо там кожну станцію, кожне кафе з морозивом. Тепер, напевно, не скоро туди поїдемо...

Водій нашого автобуса, земляк, який живе в Польщі більше десять років, розповів, що вони призупинили всі перевезення, бо шеф, теж українець, весь автомобільний парк «кинув» з матеріальною допомогою до кордону, звідти розвозять людей.

Уже третю ходку роблять, паралельно доремонтовують будинок для 70 біженців біля Гданська, який їм безкоштовно дала в оренду місцева влада.

Зустріли нас, як королів. У перший же день запросили на знайомство з бургомістром. Перед тим придбали пристойний одяг. У цій місцевості ми були біженцями №1.

Сусіди приносили свіжі яйця та по сто злотих на шоколадки і сигарети. Від яєць батьки не відмовлялись, а от гроші просили переказувати на українське військо, бо з фінансами проблем не було: батьки працювали онлайн, тато допомагав господарю.

Наступного ж дня нас записали в футбольну секцію, зареєстрували в місцеву школу. Там ми теж були єдиними українцями, до нас дуже добре ставились: діти приносили шоколадки та запрошували в гості, в їдальні безкоштовно годували, вчителі давали надзвичайно цікаві додаткові уроки з польської, а психологи не зводили з нас очей.

Попри ідеальні житлові умови, чудове ставлення до нас, відсутність фінансових проблем та найголовніше – безпеку, ми, діти, були постійно незадоволені, а мама весь час плакала.

Тиждень-другий ми насолоджувались безкоштовними кіндерами та плейстейшином, а потім почали нити, що хочемо додому, що набридло, а в Україні залишилися всі друзі, сітки плетуть, енергетичні батончики роблять і "Ой у лузі червона калина похилилася" та Гімн України в укритті співають. «Вони разом і не бояться вибухів, а ми тут сидимо», – говорили ми.

Тож ми як могли показували своє невдоволення: не робили домашні завдання, спали на уроках, спізнювались і нічого, крім солодощів, не їли. Батьків викликали і до директора, і в соціальну службу. Мовляв, психолог ради не дає, треба нас до психіатра. Та насправді до психіатра треба було мамі.

Другого березня снайпер вбив близького друга нашої сім'ї, солдата-десантника, який пішов у складі легендарної "вісімдесятки" Віктора, тепер уже героя України.

Похорон показували в інтернеті онлайн. Мама кілька годин стояла на колінах, дивлячись на відео, тримаючи свічку та маленьку ікону. А потім щодня передивлялась цей запис. А ще читала новини і далі плакала. Нічого не їла і... пила багато пива. Худла і ставала схожа на Бабу-Ягу.

Перестала готувати їсти, доглядати за собою, їздити у місто чи на наші тренування. Трохи попрацює в комп’ютері, почитає на березі озера новини, поплаче, поп'є пива – і спати. І так по колу.

Я не звертала на це уваги, а потім зрозуміла: мама бореться з двома відчуттями – боїться війни і хоче додому. Ще й ми тут їй коники показуємо. От вона і здалась. Перетворилась на малу дитину, яка не знає, що робити. Я її такою ніколи не бачила, бо вона з тих, яких називають "сильна жінка" та "залізна леді". Вперше побачила, як виглядає депресія...

Тато ради з нею не дає. Мусимо подорослішати ми. Чесно, ми не дружні. Але там, на березі озера, ми зібрались разом для серйозної розмови і вирішили: закінчуємо нити, починаємо добре вчитись, старанно тренуватись і нормально їсти – це єдине, чим ми зараз можемо допомогти і собі, і мамі, й Україні.

І, справді, нас почали хвалити в школі, ставити в основний склад на іграх, я навіть взяла кубок як кращий гравець жіночого турніру з футболу. І не тому, що мене пожаліли, бо я українка, а тому, що накидала їм купу голів і вивела свою аутсайдерську команду в лідери. Звісно, мама тішилась тому. Хотіла гарно виглядати на іграх, почала регулярно мити голову і нарешті робити макіяж, готувати, а головне – їсти і не пити пива!

Наші успіхи її мотивували, моя сильна мама повернулась і вирішила... повертатися до України.

Тож влітку 2022 року ми були у Львові. Я плела сітки, робила енергетичні батончики та закривала допоміжні банки зі зборами для бригад, де воюють наші близькі. Співала Гімн в укритті і неймовірно тішилась зустрічам із бабусями. Ми до війни бачились майже кожен день, і я не цінувала того. Але в Польщі зрозуміла, як важливо мені бути поряд з близькими. А мама надихнулась нашими успіхами і сама вирішила знову вчитись – пішла здобувати на третю вищу освіту в Київський Гештальт Університет на психотерапевта, опановувати Арт-терапію.

Ми допомогли їй вийти із кризи, тепер вона хоче робити це професійно для інших людей.

Тож ця війна змусила мене стати кращою версією себе, подружити нашу сім'ю та врятувати маму!