Нечай Аліна, 1 курс, Коледж ВНЗ «Київський університет ринкових відносин», спеціальність «Право»
вчитель, що надихнув на написання есе — Косенко Олександр Григорович 

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я — Аліна Нечай, мені 17 років. Я з Києва, серця нашої України. Мій шлях війни був непростим, але я гідно його пройшла і продовжую йти — заради жаданої перемоги. Незважаючи на всі перешкоди, я прагну миру. Для мене мир — це глибокий вдих спокійного життя, де я не відчуваю тривоги й загроз і можу жити, не відмовляючись від самого життя.

Як не крути, але війна навчила й вчить усіх бути сильними, мудрими і вірити в те, що з кожним днем ми стаємо частиною історії вільної, незалежної України.

Навіть якщо ми прості люди — це нічого не міняє. Ким би ми не були: юристами, лікарями, учителями — ми всі творимо історію для майбутніх поколінь. Ми боремося за свободу, співаємо «Ой у лузі червона калина», «Батько наш — Бандера», передаємо пароль «Паляниця».

У лютому 2022 року мені було 14. Я вперше відчула гіркий смак занепокоєння. Було важко переказати свої переживання батькам і друзям — усі думки були змішані війною. Я навчалась у 7 класі, й у школі в рамках підготовки до надзвичайних ситуацій вчителі провели інструктаж. Проте 23 лютого 2022 року став останнім мирним днем для всіх.

Того дня моя класна керівниця запропонувала в п’ятницю піти до кінотеатру. Після уроків я пішла до магазину, щоб купити щось для перегляду. Готуючись до контрольної з фізики, в голові крутилася одна й та сама думка: «Що буде завтра?..» 24 лютого о 6:30 ранку я прокинулась від маминих криків: «Аліна, вставай! Пішли в бомбосховище!» Мій світ став туманним. Я занурилась у глибоку імлу.

Мій телефон розривався від повідомлень. Один однокласник чув сирену, інший — вибухи.

Мої батьки поїхали в магазин, а я сиділа в коридорі, тримаючи в обіймах свого брата, й плакала, бо відчувала, що втратила все: друзів, улюблене хобі — театральну студію, яка була моїм ковтком творчості.

Я залишилась у Києві й два місяці жила в підвалі. Я вже не рахувала днів, коли востаннє нормально спала. Навіть думала написати книгу про свої почуття, але передумала: здавалося, що я не особлива, що нікому не буде цікаво.

Я впала в глибоку депресію — не могла нормально їсти й пити, намагалась не плакати, але не виходило.

Моя мама бачила це й намагалась мене підтримати. Одного дня я побачила в соцмережах відео до дня народження Тараса Шевченка. Мама запропонувала повернутися до занять, щоб відволіктись від темних думок. Спочатку я відмовилась — через страх за безпеку. Але згодом наважилась. І зробила правильний вибір. Творчість була зі мною навіть у найважчі часи.

За два роки війни всі ми мріємо про мир. Проте він вже не буде таким, яким ми його уявляли. Слово «мир» набуло величезного значення. Мир — це сила, віра, сенс. Війна забрала час і плани, але не забере нашу волю.

А ми, діти й молодь України, — не народжені для війни. Нам ще вчитись, працювати, розвиватися, відбудовувати країну й робити її комфортною для життя. І головне — не здаватися. Продовжувати боротися за свободу. Щоб знову зацвіли соняшники й пшениця, щоб яскраво засяяло українське сонце. Ми — сміливі, рішучі, співучі, миролюбні люди на цій землі. Шукаючи мир не лише в компромісах, а у своєму світогляді, ми створюємо дійсність, у якій слово «мир» стає реальністю.

Моя сила духу — в слові. Як казала Леся Українка: «Слово, моя ти єдиная зброє…»