Кожура Інна, 2 курс, 322А група, Морехідний фаховий коледж ім. О.І. Маринеска НУ “Одеська морська академія”

Вчитель, що надихнув на написання есе — Коваль Ганна Констянтинівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого 2022 року відбулося повномасштабне вторгнення Росії на територію нашої України. Я ніколи не зможу забути той ранок. Я прокинулася о 4 годині від слів мами: «Почалася війна, ти повинна швидко зібрати найважливіші речі». Саме з цього моменту моє життя різко змінилося. Все, що раніше здавалося таким стабільним і надійним, в одну мить зруйнувалося.

Перші ночі ми ховалися в підвалах у незнайомих мені людей. Спочатку всі об’єдналися, як одна велика сім’я, і допомагали один одному. Це було щось неймовірне — відчувати підтримку зовсім чужих людей, які стали такими близькими в цю мить.

Ночами я не могла спати через вибухи, а мама постійно плакала. Морально це було надзвичайно важко. Кривий Ріг завжди був для мене місцем, де я почувалася у безпеці. Але з кожним днем ситуація ставала дедалі небезпечнішою. Ми опинилися перед складним вибором: залишитися чи тікати. Врешті-решт ми прийняли важке рішення — залишити рідну країну і шукати притулку в Італії.

Зібравши найнеобхідніші речі, я залишила свій дім. Дорога до кордону виявилася справжнім випробуванням.

Коли ми їхали до залізничного вокзалу Кривого Рогу, почався наступ на Баштанку. Наш таксист хотів нас висадити, бо поспішав повернутися до своєї сім’ї, але ми його вмовили. Він погодився нас довезти, хоча я бачила, що він теж боїться. Коли ми прибули на вокзал, потяг до Львова вже був переповнений жінками і дітьми. Але мама не витримала — почала плакати, і провідниця розчулилася, дозволивши нам увійти. Це був один з тих моментів, коли людяність перемагала хаос.

18 годин ми їхали стоячи, без їжі і майже без води. Я думала, що це найгірше, що могло трапитися. Але це було лише початком.

Коли ми нарешті приїхали до Львова, почали шлях до кордону. Його ми перетинали пішки. Я ніколи не забуду ці довгі години під холодним дощем і снігом. Ми стояли майже нерухомо, здавалося, що час зупинився. Моє тіло було втомленим, ноги не слухалися, а думки плуталися від страху і невідомості. На кордоні я бачила людей, які, як і ми, намагалися втекти від війни. Деякі з них були з маленькими дітьми — на це було боляче дивитись.

Коли я нарешті перетнула кордон, відчула полегшення, але і новий страх. Ми опинилися в новій країні, де все було незнайомим — мова, люди, культура.

Італія зустріла нас теплом і підтримкою. Добрі люди допомагали нам із перших днів. Але, попри це, я не могла позбутися думок про дім. Мої думки поверталися до Кривого Рогу, до місця, де я виросла і де залишилися всі, кого я люблю.

В Італії я провела вісім місяців, намагаючись звикнути до нового життя. Там я знайшла нових друзів, але серцем я завжди була вдома. І навіть після стількох місяців за кордоном я знала, що рано чи пізно повернуся. І цей момент настав. Я повернулася в Україну, хоча й не в Кривий Ріг, а до Одеси, де життя здається трохи стабільнішим.

1000 днів війни змінили мене повністю. Я зрозуміла, що сила людини не в тому, щоб уникати труднощів, а в тому, щоб знаходити сили їх долати.

Попри все, я вірю в перемогу України. Вірю, що ми відбудуємо наші міста і села, повернемося до життя, яке ми заслужили. І цей шлях, хоч і важкий, зробить нас сильнішими, об’єднаними в нашій спільній мрії про мир і свободу.