Камінська Наталія Адамівна, вчителька початкових класів, КМЛ №12, м. Коростень

"1000 днів війни. Мій шлях"

Розгубленість. Як і більшість, аби не дати собі зламатися, спочатку я слухала Арестовича та свято вірила, що «це триватиме до тижня», «через два тижні точно стабілізується»… Пам’ятаю, коли вперше заплакала. Бігла в аптеку за лінзами для брата, який котрий день поспіль штурмував військкомат. Тоді набрала по черзі двох найрідніших хлопців: сина та племінника. Вони виросли разом і у нашій сім’ї сприймаються як рідні брати.


— Мамо, щось термінове? — запитав син, — трохи зайнятий: копаємо окопи.
— Хрещенко, щось важливе? — племінник, — вчимося робити коктейлі Молотова.
І мене прорвало! Вони ж діти! А який з мене толк?..

Безпорадність. Саме це відчуття привело мене до Львова. Моє місто було під обстрілами. Під час чергового нальоту сидимо всі у коридорі: я, мама, сестра, брат, собака та дві кицьки.

Вгорі гуде, десь голосно бахнуло, а я синові у слухавку кажу: «Все добре». Він нагримав на мене. Зрозумівши, що дарма, почав говорити з сестрою. Після цього ми поїхали до Львова (мовляв, там безпечніше). Ту ніч я зовсім не спала. Все думала: чи правильно це? Мама сказала, що не кине свого сина самого, а він не кине тварин, а я маю їхати до свого. Пам’ятаю, як прощалися. Я обняла її і навіть не плакала. Найстрашніше — чітко розуміла, що це може бути востаннє. Далі вокзал, евакуаційний потяг. Я просто йшла за сестрою, а брат найбільше боявся, аби я не передумала. Я, сестра та кицька прибули до Львова. Син подивився і сказав:
— Хрещено, бачу, мама не в змозі приймати рішення — спілкуємось з вами.

Львів. Місто моєї мрії. Колись… давно-давно, ще до війни. Тепер я думала тільки про своє місто і відчувала себе зрадницею. Адже я поїхала, а мої рідні, мої друзі залишились.

Мої друзі — це мої колеги. Ми постійно на зв’язку. Найбільше я боялася Олі. Вона трохи молодша за мене, але її донька — моя учениця. І вони не виїхали. Та Оля раптом сказала:
— Наталко, ти нікуди не втікала. Ти поїхала до свого сина. А з твоєю енергією я впевнена, що без діла не будеш.

І тоді всередині мене почала зароджуватись злість. Я у своїй країні змушена кудись бігти, ховатися, боятися, переживати!

І я дійсно почала щось шукати. Плела маскувальні сітки, а згодом знайшла роботу волонтером на вокзалі. Там тільки зароджувалась «Залізна сотня». На зміну безпорадності прийшла впевненість у собі. Я щось робила. Я була потрібною.

Скоро ми повернулися (свій коридор затишніший за львівський). Я всю дорогу думала про маму. Як ми обнялися! Я була найщасливішою у світі! Мама, брат, собака, кицька — всі живі! Ми знову разом! І вже тут, вдома, я стала шукати можливості бути корисною. Сама собі дивувалася: стала впевненою та рішучою. Так я познайомилася з людьми, з якими згодом створили волонтерську організацію. Як вчителька я придумую та організовую різні проєкти, які допомагають не просити, а заробляти.

Мої діти… Ті, з якими я зустріла війну, у вересні прийшли до класу. Найцікавіше, як малеча заповнює контурні карти. Вказують назви країн — і кожен уникає слова «росія» та «білорусь».

Вони пишуть: «орки», «злодії», «помічники злодіїв», «зрадники»… Хіба неправі?! Тому я не роблю зауважень. А минулого року прийняла першачків. І знаєте, що вони сказали по дорозі в укриття?
— Та не переживайте. Зараз наші їм надають — і підемо у клас.

Зараз у мене стан машини: головне не зламатися, бо багато везе. Йде 10 місяць, як зник безвісти хрещеник. І ця невідомість підкосила всю сім’ю.

Перші два тижні взагалі не пам’ятаю. Подруги-колеги допомогли на роботі, поки ми займалися всім необхідним. А далі… Живемо. Чекаємо. Віримо. Вишукуємо лише такі історії, які йдуть на межі дива. Це додає сили. Але важко. Ми всі живемо ніби у двох вимірах: душа окремо від тіла. Душа ниє, плаче, болить. А тіло працює, сміється, живе, волонтерить. І найстрашніше — я думаю, що більшість сьогодні так живе.