Кручок Софія, ВСП "РФК НУБіП України"

Викладач, що надихнув на написання есе – Гринкевич Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже майже 1000 днів як іде повномасштабна війна, розпочата загарбницькою державою на моїй Батьківщині. Здається… ніби все життя пролетіло за цей час. Важко повірити, що лише один ранок зміг погрузити всю країну в страшний та смертельний хаос.

Ранок 24 лютого 2022 року розпочинався як і всі інші. Вечірня тривога за завтрашній шкільний день залишилась навіть після сну, але це швидко змінилось на тривогу за своє життя та своїх рідних.

Прокинулась я, як зазвичай, пів на сьому, навіть раніше за встановлений будильник, та на подив побачила схвильовану маму, яка бігала по всіх кімнатах, збираючи документи. «Почалась війна», — все, що вона сказала. Страх обнизав усе тіло, і не було зрозуміло, чи мені хочеться закритися в кімнаті та залишитись на самоті, чи зібрати всі речі та втекти подалі з цього місця.

Повністю втонувши в тривозі та новинах, ми стали думати, що робити. Прильоти були вже майже по всіх містах, а особливо в сусідній області.

Страх моєї мами за моє життя привів до того, що ми прийняли рішення збирати валізи, та тільки щось трапиться — одразу шукати безпечне місце.

Цього не довелося довго чекати. Буквально на наступний день стався приліт і в моє місто, розбудивши мене серед ранку, хоча сонце ще навіть не встало. Провівши час у підвалі під час повітряної тривоги, ми моніторили новини весь час — кожну секунду, хвилину та годину ми витрачали лише на це.

Зібравшись всією сім’єю, ми відправилися до, на нашу думку, кращого місця. Невеличке село приблизно за 60 кілометрів від міста.

Людей мало, будинків мало — і ми думали, буде менше проблем. У мене вибору, де лишатись, не було, потрібно було погоджуватись з усім, що роблять старші — все ж вони хвилювались не лише за себе, а й за мене.

Провівши всі разом майже місяць, весь час злякані та напружені, чекаючи закінчення цього кошмару та отримуючи лише нові новини про загиблих на фронті та нові відео з прильотами по цивільних будівлях, було вирішено повертатися до звичайного життя, хоча б спробувати. Для моєї безпеки я залишилась з дідусем у селі.

Через всього три дні після початку війни було недалеко збудовано блокпост, який було зобов’язано охороняти хоча б двоє дорослих чоловіків.

Мій дідусь завжди ходив туди. Він завжди повторював, що війна — це жахливо, та молоді хлопці й дівчата не заслуговують знаходитись у цій гущі подій, мовляв, що сам пішов би на фронт, якби взяли, тільки ось вік уже не дозволяє.

Знаходячись на західній частині України, ти не почуєш стрільбу зі зброї чи танків, але новини про полеглих воїнів з твоєї області, твого міста, твого села ти чуєш майже кожен день.

Дякуючи Збройним Силам України, цим мужнім, сміливим воїнам, ми можемо продовжувати жити в нашій незалежній державі та хоча б на мить забути, що ми кожен день знаходимося під великою небезпекою.

Пройшло майже три роки, майже тисяча днів, як цей жах іде досі. Надія досі живе у всіх наших серцях і лише сильніше укріплюється від позитивних новин з фронту. Моє життя повернулось у свій звичний образ, але, на жаль, цього не можна сказати про багатьох інших дорослих та дітей, яким прийшлось не тільки переживати обстріли їхніх міст, а й тікати звідти за багато сотень кілометрів.

Я вірю в нашу силу та в нашу перемогу. Слава Україні!