Валерія, Мукачівський ліцей №5

«1000 днів війни. Моя історія»

Вони прийшли холодною зимою,
Порушивши наш спокій, тихий сон.
На танках «мір везли» російською ордою,
Наводили ніким невизнаний кордон.

Нікчемна та російськая навала
Прибігла, мов з минулого століття,
Безжально мирних жителів вбивала,
Знущалась, крала – смерть несла й жахіття.

Якось й до нас у двір приходили солдати
Під балаклавою впізнала очі брата –
Лише хотіла було його привітати,
А брат… наставив дуло автомата…

…Таким був місяць лютий цього року. Сказати, що ми цього не очікували, буде невірно, бо з цими сусідами ми знайомі ще з дві тисячі чотирнадцятого року, коли окупували частину Луганської області, та й постійні військові навчання з великою кількістю бойової техніки поблизу нашого кордону не вселяли надії, що цей «сусід» не піде війною.

А була лише надія на людяність та порядність, які не доведуть до підлих і ганебних вчинків: до братовбивства і кровопролиття ні в чому не винних людей. Та виявилося, з самоповагою у росії не склалося…

Нашу Луганську область окупували ще з перших днів війни. Російські солдати та бійці лднр нахабно вдерлися до нашого краю, незаконно захопивши наші установи, вивішували на кожній будівлі свої триколори зі словами: «росія здєсь навсєгда», почали примусово закликати восхваляти свою нікчемну країну.

Їхня війна нагадувала невдалий, злий театр, на сцені якого гралася вистава «спасєніє і освобождєніє». У той час за лаштунками було реальне життя — справжнє пекло.

І вже те саме «спасєніє» нав’язувалося зброєю, насиллям, переслідуванням. Без докору сумління вони розкрадали державне майно. Що не можна поцупити — знищували, а найболючішим було те, як вони безжально ламали людські життя і долі.

Ходячи з двору у двір, вони руйнували та нищили все, що було пов’язано з Україною: книги, українське мистецтво, вишиванки. Та й донині вони не здатні зрозуміти те, що їм ніколи не вдасться знищити головне — силу та міць українського духу. А можливо, розуміють свою слабкість, від цього скаженіють, тому, мабуть, і закидають нас ракетами, дронами, артилерією — як якийсь хижий звір, що відчуває свою поразку, пробує викрутитись, аби щось змінити на свою користь…

Так, нам важко, точніше дуже-дуже важко, часом просто нестерпно від підлих обстрілів.

Коли закидають бомбами пологові будинки, коли гинуть діти, дорослі, тварини; коли руйнуються долі, плани, надії і сподівання — однією ракетою; коли зірвані уроки повітряною тривогою; коли після десятихвилинного авіанальоту просто ніде жити…

Та навіть у найскрутніші хвилини ми не здаємося, бо ми — українці, ми мужні, незламні, ми захищаємо свою незалежність і ніколи не поступимося своєю територією. Війна нас згуртувала ще більше, а згуртованість додає сил звільнятися, рухатися вперед до Перемоги.

І зараз, незважаючи на труднощі, ми боремося і перемагаємо: у нас найсильніші і безстрашні Збройні сили — наш надійний фронт.

Вони дають гідну відсіч ворогу, звільняють наші загарбані ворогом території. А жінки, діти, пенсіонери — фронт у тилу. Хтось готує їжу для військових, хтось шиє одяг, виготовляє захисні і маскувальні спорядження, хтось пече хліб, хтось в’яже теплі шкарпетки, дехто виготовляє прикраси, аби виручені кошти віддати на допомогу армії.

І таких великих сердець — безкінечність… А ще в нас велика кількість волонтерів, які забезпечують всім необхідним наших воїнів та людей, що потерпіли від війни. Нас підтримує і нам допомагає весь світ. І від цього ми стаємо ще сильнішими і ще швидше крокуємо до Перемоги. Правда на нашому боці, що б не робила держава-терорист, бо боремося за своє — за незалежне, щасливе майбутнє.

Вони хотіли захопити Київ за три дні! Ми боремося вже не один місяць. Ніхто не сумнівається у нашій силі, витримці та перемозі.

І я з впевненістю можу сказати, що — неодмінно! — поїду додому, на Луганщину, до рідного села. Пройдуся своєю вулицею, і голосно, не боячись жодних переслідувань, заспіваю пісню: «Ой у лузі червона калина…», і мій спів підхоплять односельці…

Слава нації! Слава сильній і незламній Україні!