Тарасенко Валерія, Мукачівський ліцей №5

Викладач, що надихнув на написання есе – Микитенко Антоніна Миколаївна

«1000 днів війни. Моя історія»

Вони прийшли холодною зимою,
Порушивши наш спокій, тихий сон.
На танках «мір везли» російською ордою,
Наводили ніким невизнаний кордон.

Нікчемна та російськая навала
Прибігла, мов з минулого століття,
Безжально мирних жителів вбивала,
Знущалась, крала – смерть несла й жахіття.

Якось й до нас у двір приходили солдати
Під балаклавою впізнала очі брата –
Лише хотіла було його привітати,
А брат… наставив дуло автомата…

…Таким був місяць лютий цього року. Сказати, що ми цього не очікували, буде невірно, бо з цими сусідами ми знайомі ще з дві тисячі чотирнадцятого року, коли окупували частину Луганської області, та й постійні військові навчання з великою кількістю бойової техніки поблизу нашого кордону не вселяли надії, що цей «сусід» не піде війною.

А була лише надія на людяність та порядність, які не доведуть до підлих і ганебних вчинків: до братовбивства і кровопролиття ні в чому не винних людей. Та виявилося, з самоповагою у росії не склалося…

Нашу Луганську область окупували ще з перших днів війни. Російські солдати та бійці лднр нахабно вдерлися до нашого краю, незаконно захопивши наші установи, вивішували на кожній будівлі свої триколори зі словами: «росія здєсь навсєгда», почали примусово закликати восхваляти свою нікчемну країну.

Їхня війна нагадувала невдалий, злий театр, на сцені якого гралася вистава «спасєніє і освобождєніє». У той час за лаштунками було реальне життя — справжнє пекло.

І вже те саме «спасєніє» нав’язувалося зброєю, насиллям, переслідуванням. Без докору сумління вони розкрадали державне майно. Що не можна поцупити — знищували, а найболючішим було те, як вони безжально ламали людські життя і долі.

Ходячи з двору у двір, вони руйнували та нищили все, що було пов’язано з Україною: книги, українське мистецтво, вишиванки. Та й донині вони не здатні зрозуміти те, що їм ніколи не вдасться знищити головне — силу та міць українського духу. А можливо, розуміють свою слабкість, від цього скаженіють, тому, мабуть, і закидають нас ракетами, дронами, артилерією — як якийсь хижий звір, що відчуває свою поразку, пробує викрутитись, аби щось змінити на свою користь…

Так, нам важко, точніше дуже-дуже важко, часом просто нестерпно від підлих обстрілів.

Коли закидають бомбами пологові будинки, коли гинуть діти, дорослі, тварини; коли руйнуються долі, плани, надії і сподівання — однією ракетою; коли зірвані уроки повітряною тривогою; коли після десятихвилинного авіанальоту просто ніде жити…

Та навіть у найскрутніші хвилини ми не здаємося, бо ми — українці, ми мужні, незламні, ми захищаємо свою незалежність і ніколи не поступимося своєю територією. Війна нас згуртувала ще більше, а згуртованість додає сил звільнятися, рухатися вперед до Перемоги.

І зараз, незважаючи на труднощі, ми боремося і перемагаємо: у нас найсильніші і безстрашні Збройні сили — наш надійний фронт.

Вони дають гідну відсіч ворогу, звільняють наші загарбані ворогом території. А жінки, діти, пенсіонери — фронт у тилу. Хтось готує їжу для військових, хтось шиє одяг, виготовляє захисні і маскувальні спорядження, хтось пече хліб, хтось в’яже теплі шкарпетки, дехто виготовляє прикраси, аби виручені кошти віддати на допомогу армії.

І таких великих сердець — безкінечність… А ще в нас велика кількість волонтерів, які забезпечують всім необхідним наших воїнів та людей, що потерпіли від війни. Нас підтримує і нам допомагає весь світ. І від цього ми стаємо ще сильнішими і ще швидше крокуємо до Перемоги. Правда на нашому боці, що б не робила держава-терорист, бо боремося за своє — за незалежне, щасливе майбутнє.

Вони хотіли захопити Київ за три дні! Ми боремося вже не один місяць. Ніхто не сумнівається у нашій силі, витримці та перемозі.

І я з впевненістю можу сказати, що — неодмінно! — поїду додому, на Луганщину, до рідного села. Пройдуся своєю вулицею, і голосно, не боячись жодних переслідувань, заспіваю пісню: «Ой у лузі червона калина…», і мій спів підхоплять односельці…

Слава нації! Слава сильній і незламній Україні!