Півторак Максим, ВСП "РФК НУБіП України"

Викладач, що надихнув на написання есе – Гринкевич Ірина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Початок війни — подія, яка в історії траплялася безліч разів і закінчувалася так само часто. Однак одна війна, як почалася, так і триває. З 24 лютого 2022 року Україна бореться — бореться за незалежність. Якщо подивитися на історію, то навіть наші далекі предки, слов’яни, і відносно не далекі козаки боролися за незалежність. Теперішня Україна взяла найкраще з того спадку, і саме тому вона може й далі залишатися незалежною.

Коли все тільки починалося, я спав і навіть не уявляв, що все триватиме так довго. Як і багато моїх однокласників, ми думали, що більше року це не триватиме. На жаль, з сьогоднішньої перспективи видно, наскільки ми помилялися.

Перший тиждень був дуже страшний, ніхто не знав, як поводитися. Мої батьки заспокоювали мене, а моєму на той час чотирирічному братові нічого не казали. Дні минали, ми більш-менш адаптувалися. Але коли 28 лютого Маріуполь був оточений російськими військами, моя мама та тітка вирішили виїхати до Польщі.

З цього моменту я почав по-справжньому переживати. Ми зібралися швидко, настільки, що коли я востаннє покидав рідне містечко, боявся, що, коли повернуся, навіть не згадаю, що де знаходиться. Дорога до кордону була, як у тумані, далі — прощання та перетин кордону.

Особисто для мене в цей час тіло все робило автоматично: я намагався максимально допомогти мамі та тітці, не заважаючи їм, і бажав, щоб усе закінчилося якомога скоріше.

Треба відзначити, що люди в той час були дійсно добрі: українці ділилися всім, чим могли, а поляки, навіть попри те, що ми погано знали їхню мову, щиро допомагали та йшли на контакт.

Далі ми були в багатьох місцях, і хоча нам весь цей час допомагали, бажання повернутися додому було сильнішим. Ми постійно стежили за новинами та підтримували наші війська, як могли. Також було важко дивитися на маленьких дітей, які не могли навіть зрозуміти ситуацію.

Тим часом ми виїхали до маминої тітки в Італію. Для мене дорога вже не здавалася такою довгою: за два тижні постійних переїздів ти адаптуєшся. Тепер я розумію, наскільки сильно та швидко ми, українці, можемо адаптуватися. По приїзду нас зустрічали міський голова та інші важливі люди. Хоча ми їх бачили недовго, за їхніми обличчями було видно, наскільки вони за нас переживали.

Це, напевно, єдиний плюс війни — люди гуртуються, всі стають ніби однією великою родиною, задля однієї мети.

В Італії було дуже красиво, оскільки ми жили в гірській місцевості. Я регулярно ходив на прогулянки, намагався вчити мову та налагоджувати зв’язки з друзями. Місцеві жителі завжди раді були нас бачити. Саме тоді я поступово почав приходити до тями, але новини постійно нагадували, що це не курорт, а втеча.

Після двох тижнів проживання мама почала розмірковувати над поверненням, і я, сам по собі, радів і чекав.

Поїздка додому була дуже довгою, за відчуттями ми їхали тиждень, оминаючи кордони, села, міста. І в один момент ми в’їхали в Україну — радощам не було меж: усі кричали та співали.

Побачити близьких було найкраще. Ми говорили годинами, і мені було просто приємно повернутися, побачити рідних, зустрітися з друзями, повечеряти разом, як у старі часи, за одним столом, і навіть просто посидіти в тиші було приємно.

Мені важко уявити, як почувалися мої однокласники, які пережили ще страшніші події, втратили близьких або ж навіть батьків. Але якщо говорити про себе, то війна має закінчитися якнайшвидше, щоб діти, які йдуть у перший клас, навіть не згадували про неї.

Ось такий був мій шлях, який триває досі.