Шеремет Олена, 17 років, учениця 11-А класу Криворізького ліцею №113 Криворізької міської ради

Вчителі, що надихнули на написання есе: Кикоть Анна Анатоліївна та Карибіна Олена Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна завжди несе за собою погані наслідки і ця - не виняток. Зараз люди втрачають свою сім’ю, життя, домівку. Кожна людська душа отримує нескінченну кількість поранень. Тому я хочу розповісти історію своєї родини та себе.

24 лютого, шоста ранку. Саме тоді я зрозуміла: почалася війна. Мені подзвонив дядько зі словами: “Прокидайся, почалася війна”. Він жив у Миколаєві, тому весь жах відчув з найперших хвилин, коли на їхню вулицю прилетів снаряд. Я не розуміла, що відбувається та як діяти. Але після перегляду новин мене охопив повний жах. Я навіть гадки не мала, що в наш час можливе вторгнення в мирну країну без вагомих причин. На тлі цих думок я дійшла до того, що ніколи так сильно не хвилювалася за свого двоюрідного молодшого братика, дядька та його дружину. Їм вдалося за два тижні виїхати з міста за кордон. Але я ніколи не забуду сумний голос Артема зі словами:“ Тату, я тебе не залишу”. І ще ні за яких обставин я не чула, як мій дядько плаче. Ситуації на кордонах тоді були сумними: купа жінок з дітьми, багато людей похилого віку. Тоді вони цілу ніч стояли на холоді. Мені потрібно казати, що та ніч була морально складною? Не тільки через кількість годин на вулиці, а від незрозумілості того, на скільки ти покидаєш свій дім. Цей факт став першим приголомшеним відкриттям для мене, а другим уже було повідомлення у лютому від дядька: “Знов прилетів снаряд. У місце видачі гуманітарної допомоги”. Але найбільше різали слова про кількість поранених або загиблих людей. Багато цивільного населення в Миколаєві та інших наших містах просто знищили. І не завжди це була проста смерть. Мені страшно уявити, скількох людей катували, скільки наших військових загинуло через дії росії. Ми ніколи цього не пробачимо та не забудемо.

У квітні вже я з сім’єю виїхали зі свого міста. Мама вирішила, що так буде безпечніше. Коли ми прибули на Львівський вокзал, я просто плакала. Саме тоді прибув евакуаційний потяг до Польщі. Скільки там було людей... Скільки сімей у той час розлучилися і навіть зараз знаходяться в різних куточках світу. Я відчувала себе героїнею якогось страшного драматичного фільму, де немає щасливого фіналу. На жаль, це виявилося реальним життям, яке нещадно показувало свою силу та вагомість.

З того періоду я постійно бачу людей, які покинули свої домівки через війну. У багатьох вони просто зруйновані. Історії, які люди розповідають, - дуже страшні. Коли ти думаєш, що гірше вже не буде, чуєш саме таку - жорстоку та реальну. І, мабуть, коли до мене дійшла сота історія, то я повністю усвідомила, що ця війна - ті ж самі події, про які ми вже вчили на уроках історії. Але так ще не було жорстоко, як зараз. Ті дії, вчинені російськими військовими проти нашого цивільного населення - просто нелюдські. Я ніколи не зрозумію, як можна катувати маленьких дітей, позбавляти життя людей похилого віку, знущатися з полонених. Це все просто не дає мені спокою...

Підсумовуючи все, хочу сказати, що зараз я понад усе хочу закінчення війни. Я вірю в нашу Перемогу. По-іншому бути взагалі не може. Впевнена, що такі думки має кожен громадянин та громадянка нашої України. Можливо, не всі розуміють складність ситуації сьогодення, але про мир задумується і мріє кожен. Погодьтесь з цим. Зараз нестача спокою відчувається більш гостро і на це є низка причин: смерті людей, постійні вибухи та загроза нових ударів ворога. Це все дуже змінює твій світогляд. Я маю надію, що скоро ми, діти, зможемо вийти на подвір’я та просто насолоджуватися життям, а не думати про бомбосховище та хвилюватися про безпеку рідних.