Наконечна Поліна, 16 років, учениця 11-А класу ліцею №9 Нікопольської міської ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Костюченко Вікторія Іллівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Слово «війна» завжди викликало в мене неприязнь, хоч і було лише частиною історії, звичайнісіньким терміном, який ми часто використовували в школі під час уроків. Мабуть, я щиро вірила, що усвідомлюю всю розпуку та жах, який несе ця м’ясорубка людських життів. Тепер розумію: ніколи ми не осмислювали насправді всю трагедію війни. Але часи змінюються - і тепер я свідок цього жахливого дійства, нелюдської жорстокості…Свідок, який бачить морок і гнів, біль і страждання, криваву боротьбу за власну землю.

Згадуючи, як усе почалося, я знов і знов поринаю у спогади того зловісного дня. Я йду по коридору та чую тривожний голос матусі, яка відповідає комусь у телефонну слухавку. Вона плаче? Чи то мені здалося спросоння? Чого її слова дрижать у повітрі глухим дзвоном? Мама закінчує розмову та звертається до мене, говорить, що я не піду сьогодні до школи. На моє питання «Чому?» лише розгублене мовчання, згодом я почула прокляту звістку про початок повномасштабної війни. Мене охопив жах, нестерпний холод заліз під шкіру, а липкий страх огорнув від голови до ніг. «Невже це правда?!» - блимало безперервною червоною стрічкою в моїх думках. Розгубленість, відчай, нерозуміння, що робити далі – усе це пережила кожна українська родина двадцять четвертого лютого.

Моя сім’я згуртувалася вмить, і треба сказати, здається, ніколи ми не були настільки близькі раніше. Адже війна у болючий спосіб, проте з перших секунд навчила нас того, що ми повинні були цінувати найбільше: підтримка та тепло родини мають супроводжувати людину не лише у скрутну хвилину, а протягом усього життя. Моє світобачення загалом також значно змінилися після початку війни. Раніше я була людиною, яка не знає, що таке життя сьогодні. Не завтра, не післязавтра, а саме тут і зараз. Звісно, усі найпрекрасніші далекоглядні мрії та цілі – це гарний привід планувати майбутнє. Тільки, як виявилось, ми не можемо передбачити, що приготувала для нас доля. Пізнала я і те, скільки речей сприймаються нами як належне, проте насправді ж найпростіші блага і складають найбільшу цінність у бутті людини. Вдалині від рідної домівки, перебуваючи в ямі фрустрації та безсилля, я збагнула: моє рідне містечко – найзатишніший куточок планети, моя незламна країна – місце сили й джерело життєдайної енергії. І тому хочеться згадати слова видатного українського письменника Пантелеймона Куліша: «Не можна, мабуть, інакше, як тілько горем та бідою довести людей до розуму».

Найбільшим же моїм приголомшенням після початку війни стала активна українізація нашого суспільства. Так, ми завжди були українцями, миролюбною та вільною нацією, проте зараз уся країна вчиться наново поважати свою національну ідентичність.

Активізування різноманітних рухів щодо збереження історичної пам’яті, державності, пізнання власної культури, перехід до українськомовного простору в мережі Інтернет – усе це маленькі складові однієї великої справи, яка зберігає й утверджує суверенітет України.

Сьогодні для мене «мир» – це коли нікого не вбивають, не калічать, не вчиняють ні над ким насильства. «Мир» - це головна умова для процвітання свободи. Тому я вважаю його найціннішим дарунком, який потрібно сумлінно оберігати і ,якщо доведеться, виборювати. І зараз українці усвідомили цю істину, як ніхто інший. Перше, що ми відчували, були переляк і розпач, проте зараз нам більше не страшно. Бо серце вже на всі сто відсотків упевнене: перемога за нами. Лише непохитна воля та стійка віра - наші вірні друзі. Росія програла бій моралей, програє і фізичний. Це не сумнівне «якщо», тільки тверде «коли». Вірю в перемогу, вірю в ЗСУ, вірю в пророцтво Великого Кобзаря:

І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.