Денис Гайдаренко, 1 курс, Черкаський державний фаховий бізнес-коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Білько Тетяна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Близько дев’яти років тому, десь у червні, під самий вечір, трапилась зі мною жахлива трагедія. Я... був свідком — а може, й провокатором — цієї події. Увесь той день я, щасливий, безтурботний, сміявся й бавився зі своїми друзями в рідному селі. Ще з осені я чекав літа — чекав його, як чекають світла в темряві, як чекають порятунку. Я жадав того стану свободи, коли можна не думати про завтрашній день, не питати себе: хто ти? навіщо ти? коли треба вставати з ліжка, щоб знову повторювати одноманітне, сіре, іменоване дорослим словом „життя"…

І ось того дня, я пам’ятаю це виразно, я помітив, як моя подруга дитинства — назвімо її Кариною — з якоюсь тривожною пристрастю поглядала в бік мого заднього двору. Чому? Там була пісочниця. Пісочниця, знаєте... У тому віці всі гралися в ній: ліпили замки, рили канави чи просто кидали пісок одне в одного, аби посміятись. До речі, мені завжди було приємно проводити з нею час. Вона мені подобалась — так, мабуть, по-дитячому щиро — і тому я охоче погодився на її прохання.

Але спершу, звісно, я запитав дозволу в батьків. Так мене навчили. Коли ми вдвох зайшли на подвір’я й підійшли до пісочниці, Карина раптом запитала:

— Денисе, скажи, чому той пісок тримають якісь гострі металеві штуки? Це обов’язково?

— Карино, ти ж хотіла гратись у пісочниці — ось вона. Вибач, що моя скромна обитель не відповідає високим стандартам. Я зараз піду по іграшки, а ти поки що побався.

— Добре.

Я пішов за лопатками, відерцем, формочками… Ну, ви розумієте — стандартний арсенал юного архітектора піщаних веж. Іще не минуло й десяти хвилин, як я, радісний, прибіг назад. Ми почали гратись. І це було прекрасно. Я це пам’ятаю. Ми створили ціле царство з піску. Та хіба може щось тривати вічно?.. Навіть саме життя — лише мить.

А потім настав той момент. Момент Х. Я взяв відерце з піском. Просто підняв його вгору — жест, безневинний, дитячий, спонтанний. Але в тому жесті, в тому русі, здавалося, щось закладено. Вона глянула на мене — і в її погляді… страх. Ні, не просто дитячий переляк — щось більше. Наче в мені вона побачила зло. Тінь. І, мабуть, я теж тоді… на мить, лише на мить… повірив, що я здатен зробити їй боляче. Вона відступила. Не від мене — від чогось, що я начебто можу зробити з нею... Вона не дивилася під ноги. А за її спиною — залізні шипи, іржаві, мов спогади, які не хочуть залишати тебе в спокої. Вона впала. І все сталося в секунду. Я навіть не встиг подумати. А коли вона встала… Ні, не треба… я не хочу знову це бачити. Але воно перед очима. Завжди. Її нога — знищена. Від стегна до литки — кров, м’язи, шкіра… я бачив її сухожилля. Сухожилля! Як струни, натягнуті болем. Я бачив, як вона страждала. Так, саме страждала. Не просто терпіла біль — вона страждала всією душею, всім своїм єством. І вона стогнала. І я стогнав всередині.

Перша думка — і найправильніша: дорослі! Вони допоможуть! А потім — біг. Я не біг — я летів до городу. Я знав, що там батьки. Я не добігав — я дійшов до місця, де мене було видно і чути, й з усієї сили, з криком, народженим з розпачу, із самого нутра, заволав:

— Допоможіть! Допоможіть! Карина помирає!

Першим прибіг мій дядько — мамин брат. Саме він врятував її. Він перев’язав ногу, взяв її на руки й поніс у дім. Мама в ту ж мить викликала швидку. Увесь дім був на вухах. Усі кричали, бігали, панікували… А мене навіть не помітили. Та найгірше не це. Найгірше — тиша після. Тиша в мені. Всі метушились. Всі кричали. Але мене... мене не було. Я зник. Ніхто не крикнув на мене. Ніхто не дорікнув. Це було найстрашніше — я став невидимим.

Саме тоді я вперше по-справжньому зрозумів: людина здатна вершити не лише власну долю… Вона здатна ламати або рятувати долі інших. І що страшніше: робить вона це часто несвідомо, необачно, ненавмисно. Одним рухом руки. Однією миттю необдуманої радості. Це був момент — переломний, гіркий, такий, що випікає душу зсередини. Мить мого прозріння, мого падіння, і — парадоксально — мого піднесення. Я допоміг. Так. Я побіг, я покликав дорослих, я врятував її… але хіба це було благородство? Хіба я діяв з любові?

І тут я усвідомив: моя допомога була не поривом чистого серця, а кроком на шляху до спокути. Я не став героєм. Попри те, що допоміг їй, врятував, проявив, здавалося б, силу волі й стійкість — я не відчув перемоги. Бо в тій миті я був не рятівником, а... свідком. І — що ще гірше — співучасником. Співучасником трагедії, яку сам, хай і ненароком, викликав. І мені з цим жити…